Тетон якусь хвилю розглядав осла, але нічим не виказав того подиву, який охопив його з товаришами, коли вони вперше уздріли цю чудернацьку чотириногу тварину. Трапер знав, що сусідні з Мексікою племена бачили вже ослів, але на північ від річки Платту ці тварини зустрічаються досить рідко. Тим-то він одразу розпізнав на мідному обличчі дикуна німотне, глибоко приховане зачудування, і негайно скористався з цього.
— Може, мій брат думає, що цей вершник — воїн блідолицих? — запитав він, коли вирішив, що індіанець добре розгледів мирне обличчя природознавця.
Навіть при слабкому зоряному світлі видно було, як презирливо скривився тетон.
— Хіба дакота дурень? — відказав він.
— Дакоти — мудрий народ, і очі в них завжди розплющені; тож мене вельми дивує, що вони ніколи не бачили славетного чаклуна Великих Ножів!
— Уег! — вигукнув його супутник, і щирий подив майнув на його суворому темному обличчі, наче блискавка, що освітлює темряву ночі.
— Дакота знає, що в мене язик не роздвоєний. Хай він ширше розплющить очі. Хіба він не бачить славетного чаклуна?
Не треба було й світла, щоб дикун пригадав усі подробиці справді незвичайного одягу й спорядження доктора Баттіуса. Як і решта воїнів, тетон з властивою індіанцям стриманістю не дозволив собі розглядати чужинців з пустої цікавості — бо ж не личить мужчині, — а проте жодна характерна риса їхньої зовнішності не випала з його уваги. Воїн запам'ятав поставу, одяг, обличчя, ба навіть колір очей та волосся кожного з Великих Ножів, з якими так дивно й несподівано зустрівся, і тепер він розмірковував над тим, що спонукало цих, таких несхожих між собою людей шукати пристановища в пустелі з її суворими жителями. Він уже встиг оцінити міць кожного і належним чином порівняв сили білолицих з їхніми можливими намірами. Вони, звичайно, не воїни, бо Великі Ножі, як і сіу, залишають своїх жінок удома, коли виходять на криваву стежку. Те саме міркування не дозволяло припустити, що вони мисливці чи торговці — тобто ті блідолиці, яких інколи можна було зустріти в дакотських селищах. Він чув про велику раду, на якій менагаші, тобто Довгі Ножі, та вашеомантікви, тобто іспанці, разом курили люльки, і там смагляволиці продали Довгим Ножам якісь свої незбагненні «права» на неосяжні землі, де його народ вільно кочував, відколи світ світом. Він не міг осягти своїм простим розумом, як це один народ може отак заволодіти землями іншого народу. То й не дивно, що після натяку старого воїн, який щиро вірив у всякі чари, уявив собі, ніби Довгі Ножі послали в прерію «великого чаклуна», аби той силою свого мистецтва допоміг здійснитися цим загадковим правам. Отож він, відчувши своє невігластво та безпомічність і забувши про всяку стриманість і гідність постави, обернувся до старого і простер руки, ніби показуючи, що цілком віддається на його милість.
— Хай мій батько погляне на мене, — заговорив тетон. — Я звичайний собі житель прерії, моє тіло голе, руки мої порожні, шкіра — червона. Я вбивав пауні, і конз, і, омаг, і оседжів і навіть Довгих Ножів. Я мужчина серед воїнів, але серед чаклунів я — жінка. Хай мій батько говорить: вуха тетона відкриті. Він дослухатиметься, як олень дослухається до ходи пуми.
— Мудрі й незбагненні шляхи того, хто один лише відрізняє добро від зла! — вигукнув по-англійському трапер. — Декому він дає хитрість, інших обдаровує мужністю! А все-таки сумно, коли такий шляхетний воїн, що бився у багатьох кривавих битвах, схиляється перед забобонами й вимолює, наче жебрак, кістку, яку ти хотів кинути собаці. Та бог простить мені, що я користаюся з темноти цього дикуна. Він знає — я роблю це не для того, щоб поглумитися з нього, і не для пустої забави, а щоб порятувати людські життя і, розбивши підступи нечестивих, віддати справедливість покривдженим!.. Тетоне, — сказав він, знов перейшовши на дакотську мову, — скажи мені: хіба це не дивовижний чаклун? Якщо дакоти мудрі, то вони ані дихатимуть тим повітрям, яким дихає він, ані торкатимуться його одягу. Вони знають, що Ваконшече, злий дух, любить своїх дітей і каратиме кожного, хто їх зобидить.
Старий промовив ці слова зловісним і повчальним тоном і зразу ж від'їхав, ніби сказав усе, що хотів. Наслідки були саме такі, яких він сподівався. Воїн, до якого він звернувся, тут-таки переповів новину всім індіанцям, що були в ар'єргарді, і за хвилину природознавець став центром загальної цікавості й поваги. Трапер знав, що тубільці часто вшановують злого духа, аби умилостивити його, і тепер з виглядом людини, котру це зовсім не обходить, чекав, як спрацює його хитрість. Незабаром він угледів, як індіанці один по одному, нахльостуючи своїх коней, чвалом поскакали вперед, до основної частини загону, і нарешті біля Оубеда залишився тільки Уюча. На заваді успішному втіленню хитромудрого траперового плану була тепер лише безмежна тупість того ницого дикуна, що й досі в дурному захваті дивився на гаданого чаклуна.