Повернувшись, Степанов сів навпроти Марі, глянув на неї:
— Чого ви така сумна?
Та скрушно мотнула головою, руде волосся шурхотливо впало на лоб.
— Я сумна, бо мені дзвонити нікуди…
— А батько?
Вона зітхнула, повторивши з невимовною ніжністю:
— Батько… У вас скільки дітей?
— Двоє.
— А ви щасливі в подружньому житті?
— Живемо окремо вже багато років…
— А з дітьми як?
— Мої справжні друзі…
— Як же у них склалися стосунки з вашою подругою?
— У мене немає постійної подруги…
— Яєчню собі готуєте сам?
— І дуже смачну…
— Скоро заведете постійну подругу, — впевнено сказала Марі, — у вас хворі очі.
Він заперечливо похитав головою.
— Ні.
— Так… Ви себе не знаєте…
— Тільки людина саму себе й знає, всі інші люди вгадують її…
— Пригадуєте слова: де був самим собою я?
— Ні.
— «Пер Гюнт».
— Російською все звучить інакше, — сказав Степанов. — Ми звикли до хороших перекладів, не обов’язково знати оригінал… Тепер ясно. Це ви до того, що Сольвейг відповідає: в надії, у вірі і в любові моїй?
Марі кивнула.
— Справжнє лице людини зберігає той, хто любить її… Любов дітей і любов жінки — поняття різні.
— На щастя, мої діти — дівчатка.
Обличчя Марі стало якимсь байдужим, під очима залягли ранні зморшки, вилиці загострились, і обличчя стало важким, немов після нелегкого переходу в горах.
— Я також дочка і, тільки коли сама відчула втому, а потім покохала чудового хлопця, але не можу бути з ним, отже, боюся за нього, тільки тоді зрозуміла батька. Він теж, як і ви, багато років готував собі яєчню, став товстий, обрезклий, зморшкуватий і нічого не встигав робити, не міг заснути без снотворного… А потім біля нього з’явилася жінка, і він знову, знайшов себе, своє справжнє обличчя… Раніше, після того як він розлучився з мамою, обличчя не було, була маска… А я і брат… Ми виявилися…
Задзвонив телефон — довго, безперервно.
— Москва, — сказав Степанов і кинувся до апарата…
Марі подивилася йому вслід з якоюсь невимовною сумною заздрістю, покликала очима іспанця, попросила принести склянку «Розе», найсухішого, бажано італійського; прислухаючись до одноманітних степановських «алло», випила повільними ковтками терпке, трохи гіркувате вино й подумала: «Сила справжньої жінки — в умінні чекати; консерваторки, одна Тетчер чого варта, ми більше вірні усталеному, самим собі. Тому тільки ми й здатні закликати мужчину до згоди з самим собою… Батько в боргу перед тими своїми роками, коли був молодий, віддаючи себе мені й братові… А борг доводиться оплакувати. І Гала потрібна батькові не для щастя, просто р ній він реалізував самого себе справжнього, того, якого не зумів виявити через маму… Бідолашна, бідолашна мамочка не змогла себе зламати… А ми? Ну от, знову я стаю власницею, знову в мені починає недобре клекотіти слово «мій»… Я звикла до того, що батько був тільки моїм, і ніколи до пуття не задумувалась, як йому прикро прокидатися темними осінніми ночами в своїй мансарді їй варити собі каву, й сідати до столу за машинку, а потім іти до редакції, а звідти в Сорбонну, ввечері повертатися й смажити яєчню, вмикати телевізор, дивитися останні вісті й знову сідати за машинку, а після цього пити снотворне, лягати в зім’яту, і, якщо я не приїду й не викличу пральню, брудну постіль, адже він забуває про все, коли працює, йому однаково, як спати й на чому… А я жила своїм життям і дуже жаліла маму, так уже водиться, маму завжди жаліють, писала репортажі, закохувалася, їздила по світу й знала, що в мене є мій батько, коли ж з’явилася Гала і стала дбати про нього, я дозволила собі жорстокість… Маму я так не осуджувала, я щадила її…»
… Москву нарешті дали; Марі слухала чужу мову; їй здавалося, що російська чимось схожа на португальську, така ж різка, і так само перемежовувалася з дивною, незвичною для вуха мелодійністю. А потім згадала оповідання Карела Чапека про чеського диригента, який опинився в Лондоні й уночі в порту почув незнайому мову, і його слух, незвичайний слух музиканта, вловив у словах невидимих йому співрозмовників наближення горя, як же цей бідолашний музикант намагався пояснити англійцям ламаною іспанською — треба щось зробити, наближається біда, але ніхто не міг його зрозуміти — і непоправне сталося…
… Степанов повернувся до столу блідий, з глибокою зморшкою, що прорізала чоло, але на губах люб’язна усмішка («Сильна людина, — подумала Марі, — вміє себе тримати, коли треба, приховувати справжні почуття»); почав говорити про те, яка в Москві погода, були перші заморозки, випав сніг і пролежав півночі…