— А далі?
— Далі поет усміхнувся, очі його стали прозорі, як морська вода у невеличкій бухті рано-вранці біля Мухалатки, є у нас така райська місцина в Криму, і сказав, що не треба відкладати на потім те, що можна зробити зараз. Він спитав мене тоді: «А в засіках пляшка не захована?»
— Що таке «засік»?
— Це комірчина, де тримають продукти, а може бути й погріб, — усміхнувся Степанов, вимовляючи ці слова без того жахливого англійського акценту, з яким тепер наші радіодиктори, ведучи передачі на Захід, вимовляють назви російських міст і навіть імена людські. — Я відповів, що в засіках у мене є і пляшка, і сир, і ковбаса, але ж іще рано, тільки розвидняється… Якщо ви написали хоч один рядок, відповів поет, — продовжував Степанов, відчуваючи, як заспокоюється, згадуючи ясноокого з лев’ячою чуприною чоловіка, — то ви наче на пагорок піднялися, і вам відкрилась далечінь, а всяка далечінь неозора і допомагає зрозуміти себе, отже, не гріх у такому разі випити чарочку, закусивши скоринкою чорного хліба та цибулиною, посипавши її сіллю; яка ж краса відкриється, І ми ввійшли навшпиньки в дім, прокралися на кухню, заставлену ящиками, картонками з посудом, чайниками, витягли з засіка пляшку «Столичной», нарізали чорного хліба, почистили цибулину, посипали її сіллю, випили, і я вперше в житті тоді зрозумів, як це чудово — пригубити горілки рано-вранці. Правда, того дня не написав жодного рядка, але дочку я привіз за місто, щоб вона жила в лісі й слухала, як співають пташки, не по телевізору…
Марі сказала:
— Ви усе це розповіли так сумно, що мені аж випити захотілось… Не «Розе», а чогось міцнішого… З хлібом і з цибулиною.
— Угощаю.
— Послухайте мене, будь ласка, не сердьтесь, але я терпіти не можу, коли мене вгощають чоловіки… У нас же заведено все калькулювати: якщо ти привів мене до ресторану, напоїв і смачно нагодував, то я мушу лягти з тобою в ліжко, а це ні вам, ні мені не потрібно… Тому в мене ідіосинкразія на вгощання… Ні, справді, тут усе рахують автоматично: утіха в домі розпусти коштує п’ятдесят франків, а добра вечеря з вином п’ятдесят сім, шістдесят; один в один, і ніяких тобі проблем; у мене таке відчуття, що чоловіки, які приводять у кабак молодих подружок і діловито розкладають на колінах серветки, готуються не до того, щоб витерти рот після їжі, а промокнути любовний піт, чесне слово…
— Коли мені дали Москву, ви якраз розповідали про те, як ви і брат…
— Хороша у вас пам’ять… Мені перехотілося говорити про це. Весь світ живе однаковими проблемами, одним і тим же. Словом, діти, навіть дівчатка, а може, саме дівчатка не прощають батькам їхнього щастя, особливо коли воно пізнє. Що тут переважає — образа, нерозуміння, власництво, тобто ревнощі, чи егоїзм, — не знаю… Але це так… I не дай вам боже пережити таке, але вам ще доведеться пережити, неодмінно доведеться, пане Степанов.
— Ви коли п’єте, хочете їсти?
Вона знизала плечима.
— Так ми ж п’ємо після їжі, це, кажуть, тільки росіяни п’ють перед їжею, та й коли їдять… Ми економні, всьому свій час…
— Правильно, — погодився Степанов, — ви економні, ми дурні дурнями, а проблеми, вважай, ті самі… Помирилися з батьком?
— Та як сказати… Він і не ображався на мене, він тоді написав мені: «Я чекаю, я завжди з тобою, не піддавайся чорним магіям, намагайся бути справедливою, не міряй людей своєю міркою, кожна людина — це світ, астрономи не встигають збагнути планет за все життя, а ти виносиш вирок за тиждень, чи справедливо це? Але ж то слова, — мовила Марі й знову закурила… — А слова — суть безсилля справи.
— Заносить нас у дебрі, — зауважив Степанов. — У чомусь ваша правда, дійсно, іноді слово — безсилля справи, та все ж «спочатку було слово»… Як там не крути, а в цій позиції суперечка з біблією безглузда… Інша річ, кожна людина, тобто світ, замкнута в собі, хоч і подібна до ближнього, і те, що істинне для вас, не обов’язково маю приймати я, хоч би як ви доводили свою правоту: думка висловлена є вже неправда.
— А як же бути тоді з іншим постулатом?
— Яким?
— Істина в слові, бо в ньому скрита наша індивідуальність, а на світі немає нічого оригінальнішого за індивідуальність. Згодні?
— Якщо людина змогла сказати своє слово і її слово почуте, — усміхнувся Степанов, — це інша річ… А скільки ж слів не прозвучало… Скільки думок не висловлено вголос, Марі… Мені взагалі здається, що вимушений вплив аморальний і марний; справді, виразити себе можна тільки мелодією, словом, картиною; кожна людина визначна, залежно від того, який талант митця судила їй доля…