Тому, коли його запитували, який гонорар він хотів би одержати, Степанов завжди відповідав: «Найвищий. А коли вас не влаштує якість моєї роботи, я поверну аванс».
Але зараз у видавництво до Раймона-П’єра Жюрі він прийшов, щоб якось одержати бодай наймізерніший гонорар, бо він має орендувати машину й сьогодні ж виїхати за двома відомими йому адресами… Степанов знав, що в аеропорту, навіть у найменшому, чи на вокзалі він одразу, за десять хвилин, пред’явивши паспорт і права водія, заплативши сто доларів за тиждень, одержить автомобіль; на бензин, якщо кожна заправка коштує двадцять доларів, треба ще доларів двісті; дві ночі можна переспати в машині; в крайньому разі, зняти місце в мотелі, це доларів п’ятнадцять; двадцять на їжу; скільки ж це буде в тутешніх франках? Тисячі півтори, не менше, подумав він; я вкладуся, бо в мене трохи лишилося, якось перекручусь…
— Я маю до вас пропозицію, мосьє Жюрі… Згоден на будь-які умови, пов’язані з перевиданням моєї книжки, без консультації з адвокатом, тим паче, що його в мене нема… Зате в мене є сюжет, пов’язаний з обставинами загибелі Леопольдо Граціо…
— О, як цікаво! У вас є синопсис?
— Що це?
— Вам треба написати — сторінок десять, не більше — короткий зміст майбутньої книжки, проспект, щоб ми змогли простежити за розвитком сюжету, відчути ритміку мови, порадитись з нашим відділом, який відає комерцією, без них важко приймати рішення, нічого не вдієш, я добре розумію ваше ставлення до торговців, добре розумію, та все ж…
— Чи довго доведеться чекати відповіді?
— О, я постараюсь упоратися протягом трьох-п’яти днів…
— Мосьє Жюрі, на жаль, у моєму розпорядженні лише сьогоднішній і завтрашній день, я повинен завтра орендувати машину і виїхати для збирання матеріалів…
— Гаразд, я постараюсь усе вирішити через день після того, як ви залишите мені проспект…
— Дома я не пишу проспектів у журнали й видавництва, — образившись на щось, сказав Степанов. — Мені потрібні півтори тисячі франків, навіть тисяча двісті; вирахуйте цю суму з майбутнього гонорару за перевидання, та й годі…
— А, он яка пропозиція… Що ж, це легше, я пораджусь і чекатиму вашого дзвінка завтра о десятій п’ятнадцять, мосьє Степанов, дуже радий, що завітали, знайте, цей будинок — ваш дім, де завжди щиро, від усього серця ждуть вас…
Повернувшись до готелю, Степанов витяг записну книжку, схожу на колоду старих бабусиних карт, і став гортати її, уважно переглядаючи імена; цю книжку він почав вести ще з в’єтнамської війни, навіть тоді, коли ходив по стежці Хо Ші Міна, вона була з ним; там у партизанів він зустрівся з французьким журналістом Луї Кразьєном, обмінялися телефонами; потім часто зустрічалися і в Москві, і в Парижі; прилетівши до Франції цього разу, Степанов набрав номер; відповів незнайомий голос: мосьє Кразьєн помер сім днів тому; ні, він помер раптово, поговорив з сином, поклав трубку на важіль, закурив, хотів устати і не зміг; ні, це не Мадлен, він з нею розлучився, це Франсуаза, ні, я його подруга, збираю архів Луї, щоб передати синові; дружина ще й досі в Алжірі, вона приїде пізніше, коли я поїду в Прованс, так, я там жила раніше, туди й повертаюсь. І Лише кілька фраз, подумав Степанов, а за ними постає людська драма. Бідолашний Кразьєн, рудий, кучерявий, короткозорий, дуже боявся бомбардувань, але все одно йшов туди, де було небезпечно, і ось маєш, поговорив з сином, закурив, і розірвалося серце, боже, який трагічний цей світ, під кожним дахом своя драма… Як це у Йосипа Уткіна у «Рудому Мотелі»? Здається, так: і під кожним маленьким дахом, хоч який він благенький, своє щастя, свої миші, своя доля.
Гортаючи, натрапив на боннський номер телефону Руді Дучке; вождь «нових лівих», зустрічались у «Республіканіше клаб» у Західному Берліні в шістдесят восьмому, невдовзі після В’єтнаму й Лаосу; непоказний, чимось істеричний бунтар, хоч душею хлопець, безперечно, чистий; утонув у ванні; а чи втонув? Аж надто вчасною була його смерть, аж надто прискіпливий був.