— Мої сльози на вас вплинули?
— Вплинули…
— І що ж ви мені відкрили?
— Я запропонував вам союз… На тих умовах, які щойно перелічив…
— Але підкажіть, у якому напрямку шукати?!
— У всіх.
Уфер підвівся, маленький, весь якийсь скуйовджений, обійшов свій стіл, провів Марі до дверей, чемно розчинивши їх, виглянув у приймальню, вимучено посміхнувся секретарці й попросив:
— Того, будь ласка, принесіть з аптеки щось від головного болю.
Висока випещена красива жінка зразу ж підвелася й мовчки вийшла; саме тоді Уфер і прошепотів самими губами, беззвучно й відчужено:
— Дон Валлоне.
І, обернувшись, не кивнувши навіть Марі, пішов до себе.
61
22.10.83 (10 годин 15 хвилин)
— Доброго ранку, будь ласка, мосьє Жюрі.
— Хто його просить?
— Степанов.
— Одну хвилинку.
В трубці зазвучала музика Гершвіна.
Степанов подивився на годинник-хвилина в хвилину, він дзвонить точно. Добре було б через годину, а найбільше через дві виїхати. Слава богу, що є віза назад у Францію, не треба бігти в універсам і робити чотири кольорові фотокартки, всміхатися консульським чиновникам, дзвонити радникові культури, шукати тих, хто дружить з послом і може гарантувати, що мета його, Степанова, поїздки полягає зовсім не в тому, щоб висадити Лувр чи викрасти військові таємниці.
— Алло, ви слухаєте, — проспівав жіночий голос, вони всі співучі, ці французькі секретарки, — мосьє Жюрі буде о дванадцятій.
— Він нічого не просив мені передати? Я пропелінгую моє прізвище: «С», як Судан, «Т», як Тріполі, «Е», як Еверест, «П», як Париж, «А», як Алжір…
— Далі я знаю, — відповіла жінка, — мосьє Степанов. У вас дуже важкий початок прізвища, кінцівка звучить значно простіше, ні, він нічого не просив вам передати, до побачення.
Найстрашніше для Степанова (не було б тільки чогось ще страшнішого) — це чекати. Він радісно писав, але болісно чекав того моменту, коли прочитає редактор, прийде коректура, з'явиться журнал; відгуки не дуже хвилювали його, бо він знав усю міру тенденційності критики; найважливіше, читають тебе чи ні; все інше — від лукавого; казка про голого короля була найулюбленішою його казкою; зрештою оцінку роботи дає не критик, а час, що проявляється через читачів, тобто через пам’ять; скільки голих королів, творчість яких підносили до небес, пішли в безпам’ятне небуття, а ті, кого критика не дуже балувала, не залежуються на полицях бібліотек чи, ще приємніше, видаються лише в читальному залі під паспорт.
«Ще годину сорок п’ять хвилин чекати, — подумав Степанов, — будь ви прокляті ці година сорок п’ять хвилин, у моєму віці час починаєш відчувати так близько, так бачиш його необоротну плинність, що навіть на секундну стрілку страшно дивитися: тремтливі цифри кварцового годинника назавжди відкидають ту мить, яка була щойно, і вже нема її, вона не повториться, без вороття пішла від рас. А якщо цей самий мосьє Жюрі хоче мені відмовити? — спитав він раптом себе. — Ні, він цілком міг це зробити вчора, але ж виявив такий інтерес, та й потім, я віддав йому процент з нового видання, а це не півтори тисячі франків, а добрячих п’ятдесят».
Степанов вірив відчуттям і дуже боявся цього, бо вважав, що це може завдати багато горя людям; чим сильніша й вища людина, яка покладає надії на почуття, тим це небезпечніше; правильно говорили філософи: тільки практика, тільки факти потрібні людству, і аж ніяк не ті глибинні, не збагнуті ще наукою почуття, які породжують недовір’я, ревнощі, сліпе захоплення чи злобну неприязнь.
Він намагався не піддаватися тому, що часом пробуджувалося в ньому, гнав це, чекаючи моменту, коли почуття набуде форми логічного посилання, до кінця зрозумілого йому самому; завжди повторював сам собі історію про те, як хтось, виходячи з театру, штовхнув чоловіка, який ішов прямо, нікому не уступаючи дороги. Чоловік дивно посміхнувся й сказав: «Тільки не бийте мене по обличчю, я сліпий».
Степанов довго не погоджувався з давніми друзями, коли ті говорили про якогось нового його знайомого: «Він погана людина, не вір йому». Степанов іноді помилявся в людях, визнавав правоту своїх близьких, та в глибині душі був певен, що зробив правильно: в кожному треба намагатися побачити добро, не можна жити упереджено, краще один раз переконатися самому, ніж сто разів почути від інших.
Але зараз він абсолютно точно відчув, що мосьє Жюрі в себе, просто не хоче брати трубки; може, ще не готовий до ділової зустрічі, виправив себе Степанов, хоч набагато простіше відверто сказати мені про це, я ж попередив, що часу в мене обмаль; вони тут такі лякливі; кажуть, у нас усього бояться, чорта з два, нічого в нас не бояться, а тут зважують кожне слово, кожен крок, коли йдеться про спілкування з іноземцем звідти.