«Ну й що? — подумав Степанов. — Ну й нехай цей Дон Валлоне дізнається про те, що я йду по сліду. Це навіть добре. Тільки треба встигнути надиктувати й відправити додому інформацію, яку вже зібрав. Правда складається з зерняток знання, пошук істини — подолання сходинок, а не всіх сходів зразу, з наскоку; такого не буває, навіть слово для цього спеціальне вигадали — волюнтаризм… Мабуть, я почав не з того кінця… Мені треба знайти список тих, хто брав участь у зйомках останнього фільму Руїджі, на яких загинула Франческа Сфорца… Часом освітлювач скаже більше, ніж режисер, котрий після смерті Франчески поселився на розкішній віллі в найаристократичнішому районі Швейцарії… Пенсія… Яка пенсія у режисера? Розкажіть Хабібуліну… Хто це мені сказав? Ага, товстуха барменша в Шереметьеві, господи, коли ж це було?! Чому вдома час так різниться від того відчуття хвилин, коли літак приземлюється на чужині? З погляду логіки це нез’ясовно, але правда! Все дійсне розумне, все розумне дійсне, оце так Гегель! А от як цю філософську концепцію, прикладаючи до різноманітності відчуття часу, обчислити на ЕОМ? Ага, — спохватився Степанов, — зараз треба подзвонити у Гамбург, чорт з ним, що пізно, вибачусь перед Максом, але тільки він один може допомогти… Потрібен список усіх, хто бачив Франческу в останні дні, по-перше, і ще неодмінно треба дізнатися, хто продав цю віллу Софі й Руїджі».
Об одинадцятій двадцять він закінчив розмову з Гамбургом, записав усі адреси й телефони в свою пошарпану книжку, подивився в довіднику, де міститься італійське консульство в Лугано, знайшов телефон свого римського видавця. «Подзвоню вранці, попрошу надіслати телекс у місцеве консульство, триденну візу для туристів італійці дають зразу ж, на місці, без запиту в їхнє міністерство закордонних справ. Вийшов на набережну; тераси, де ввечері стояли сотні столиків, винесених з барів і «ристоранте», спорожніли, гасили світло, щоденне свято закінчилось; в піццерії «Дон Карло» біля стойки товпились кілька сміттярів; Степанов попросив налити подвійне віскі без води й льоду, випив, відчув запах димку, самогонки хильнути б, яку Зубаниха колись гнала на Плещеєвому озері; осінні світанки там важкі, бугай кричить тривожно, далечінь видно як на сислеївській картині, мов крізь цигарковий папір, туман шаруватий, зримий, близький, барвами схожий на церковні пахощі, що клубочаться в храмах, господи, як додому хочеться, сили немає!
— Ще віскі, — сказав Степанов і повторив прекрасне італійське «прего» — «будь ласка»; істинно вимоглива ввічливість; коли ми вже почнемо по телебаченню давати уроки етики? Петро колись почав це, а потім не до того було, та й Петра звели зі світу, а зараз саме час, адже так лаємось, стидовисько та й годі, відсутність зовнішньої культури не завжди компенсує культура внутрішня, звісно…
— Подвійне? — спитав бармен, з інтересом розглядаючи Степанова.
— Тільки так.
— Синьйор — американець?
— Росіянин.
Бармен присвиснув.
— О-ля-ля, ви перший росіянин, якого я бачу в житті! Мій батько був у вас у полоні, казав, що в Росії живуть дуже хороші люди, давали докурювати сигарети, не били і вгощали своїм хлібом чорного кольору…
— Бувало, — погодився Степанов. — За здоров’я вашого батька…
— За пам’ять батька, — виправив його бармен. — Він помер.
— У нас у Росії кажуть: хай земля йому буде пером.
— Я не дуже добре знаю англійську… Що означає «пером»?
— Ну, щоб йому було м’яко лежати…
— Дякую, синьйор, тепер я зрозумів… Ви тут у справах?
— Так.
— А хто ви за фахом?
— Літератор.
— Пишете статті в газети?
— Це теж… Ви тут давно?
— Сім років… Швейцарія — стійка країна, валюта стабільна, бізнес іде добре, особливо влітку, тьма-тьмуща туристів, піцца — саме їхня їжа, дешева і голод угамовує…
— Ваша піццерія, мабуть, дорого коштувала?
— Так, я загнав у неї всі свої заощадження… Раніше тут був бар, поганенький бізнес, на каві грошей не заробиш, люди хочуть дешево попоїсти, і щоб з національним колоритом…
— А чому колишній хазяїн продав бар?
— Старий… Німець… Він був одинокий, нацист… Знаєте, що таке «опель», який називається «Аскона»?
— Не знаю.
— Це подяка місту за те, що під час війни Гітлер відправляв сюди на лікування своїх поранених льотчиків: ніяких бомбардувань, їжі вистачало, дівки безплатні… Ні, зараз вони знають ринок, я кажу про війну… А старий був самотній, працювати треба від рання до смеркання, офіціанти вимагають великої плати з обороту, а ми всією родиною працюємо.