Він повертався від Марі, ледве ноги тягнучи, боліла спина, затерпли руки. На вулицях нікогісінько; світло ліхтарів здавалося розмитим, бо з гір спустився туман; кроки були лункими, відлітаючи, вони ударялися об стіни будинків, немов хтось невидимий хльоскав мокрим рушником по гальці, вкритій сріблястим інеєм.
Вперше ти виїжджав за кордон років двадцять сім тому, сказав собі Степанов, і тебе турботливо попереджували, як небезпечно виходити на вулицю, та ще й самому, після десятої вечора; ну й піклуємося ми одне про одного! Начебто справді в нас усі страшенні нетями. Зараз таких порад не дають, теж, до речі, знамення часу. Правда, щось подібне мені говорили, тільки не дома, а в Новому Орлеані років три тому в готелі, де я зупинився. Досі виразно пам’ятаю добре обличчя величезного негра в синій формі, з пістолетом при боці, охоронця мого недорогого готелю, пригадую, як він попередив, коли я вийшов з номера о дев’ятій вечора: «Не робіть дурниць, небезпечно ходити по нашій вулиці, пограбують або вб’ють. Краще викличте таксі, доїдете до центру, це всього кілометр, і гуляйте собі на здоров’я, там багато поліції. А наша вулиця небезпечна, тут ріжуть. Якщо благополучно повернетесь, неодмінно замкніть двері номера на ланцюжок і нікому, чуєте, нікому не відчиняйте, коли стукатимуть, поки не подзвоните сюди, вниз, портьє. Ми піднімемося, ви ж запам’ятали моє обличчя, подивитесь у вічко, поморгаємо один одному, тільки тоді знімете ланцюжок». А чому ти згадав про це, спитав себе Степанов. Тому, що відчув зараз щось? Хто придумав цю зовсім не наукову, зате зрозумілу всім фразу: «Відчуваю шкірою»? Нічого не можна відчувати шкірою, коли розуму нема і серце кам’яне… Мама казала про тих, кого не любить, що в них «волохате серце». Господи, який же був геніальний Толстой, ніхто не зміг краще й точніше сформулювати вселенську істину про те, що всі щасливі сім’ї схожі одна на одну, а от нещасливі… Знову ти наплутав у цитаті… Мабуть, якби я написав так, то добрі редактори знайшли б цю толстовську фразу, внесли б правку перед здачею рукопису до складання, а ми їх лаємо за прискіпливість, як не соромно… Правий був Толстой: тавро нещасливої сім’ї, якщо тільки мати чи батько не змогли знайти в собі сили піднятися над собою, позначається на дітях і онуках… Десь я читав про те, як чоловік із жінкою розлучились, а в них були дві дочки. Чоловік зійшовся з іншою жінкою, він був геолог. І його колишня дружина запропонувала приховати це від дітей, поки не підростуть: «Я скажу їм, що ти працюєш на Камчатці, а ти приїжджатимеш раз на рік на двадцять чотири дні відпустки сюди, до нас, і ми житимемо в моїй кімнаті, твоє ліжко як стояло, так і стоїть там. Нехай собі дівчатка думають, ніби ми, як і раніше, разом. Я їм усе поясню згодом, і вони зрозуміють тебе, і спасибі тобі за те, що нічого не приховав від мене, а зробив так, як ми домовлялися, коли покохали одне одного; кохання — це не ярмо, а щастя; не можна тримати людину, коли кохання скінчилось, це середньовіччя, я була б дуже нещасною людиною, якби відчувала в тобі повсякденну гірку брехню». І так вони жили дев’ять років, поки діти не вступили до інституту… Брехня заради спасіння? А чи брехня це взагалі? «Сказка — ложь да в ней намек, добру молодцу урок», як сказав Олександр Сергійович… Як же добре, що в нас перестали ворушити глибоко особисте, пов’язане з ім’ям Пушкіна… «Хочу все знати!» Страшнувата рубрика, до речі, по-перше, всього знати не можна, це хвастощі, а по-друге, чи треба знати все кожному? Дослідник — властивість рідкісна, пліткар — поширена. Правильно писав письменник, твердячи, що не всяка правда потрібна людині, є така, що може зламати непідготовленого, слабкого, того, хто не має широких знань… Отже, брехня заради спасіння? Мабуть, іноді це потрібно. Але дуже гидко брехати, не погодився з собою Степанов, навіть у дрібниці. Ну що ж, мова — штука безмежна, варто змінити слово «брехня» на «компроміс», і все стане на свої місця. Якби ти міг іти на компроміс, твоє життя з надією не зламалося б ще п’ятнадцять років тому… Вона людина одного душевного настрою, ти іншого, ти
прожив багато життів разом зі своїми героями, їхніми почуттями й думками, тебе розпирала множинність, а її завжди — вияв свого я; я найвища правда, бо я чесна, я люблю тебе й вірна тобі… Але ж і я був не шахрай, і я любив її, я й досі до гіркоти пам’ятаю наші чудові перші місяці, коли ми бродили вузенькими арбатськими провулками, дивилися на кольорові абажури з бахромою в маленьких віконечках старих особнячків і по них намагалися домислити життя людей, які жили в цих кімнатках… Чорт, як це страшно — тенденційність пам’яті, га?! Моя робота привчила мене до правди, до холодного логічного об’єктивізму, а в неї, напевне, кожна нова образа в суперечності з пам’яттю розчиняла її в собі… Та чого це ти без упину валиш на неї?! Чому? Оглянься на себе! А хіба я цього не роблю завжди, заперечив собі Степанов. Я знаю, що в мені багато поганого, може, більше, ніж у ній, але я знаю й те, що ніколи й нікого не любив так, як любив її, і зрадив її тільки через нестерпну образу, а що може бути дошкульнішим, ніж безкінечні підозри, коли людина вже починає вважати себе мерзотником; не віриш, покинь. А чому не покинув ти, чому не пішов у перший же рік, коли ці безпричинні підозри стали вже не епізодами, а жахливим, виснажливим душу побутом і коли ти вперше зрозумів, що вона любила не тебе, а свою любов до тебе? Хто повірить зараз, що тобі було страшно за неї, непристосовану до життя, примхливу, кохану, розпещену? Хто повірить, що ти «таке дерево», а вона інше? Знову я про вірші Поженяна, ніяк не можу відійти од тієї пори нашої молодості, коли ще не настала роз’єднаність і всі ми були разом… Так, я дурне дерево, я спочатку думаю про те, як буде комусь; а потім уже про себе, всі люди, які народилися в жовтні, отакі, за тутешніми гороскопами… І Бембї найбільше боїться образити людину, яка навіть їй не друг, але така доброта часом гірша за злочин. «Треба було вам давно розлучитися». Так дочка говорила багато разів, але вперше вона це сказала, ставши дорослою… Та пам’ять про щастя, яке було, сильна в людях і така ж у ній прихована надія, — особливо з віком, хоч як це дивно. А коли надія зникла зовсім, лишилося бажання зберегти видимість для неї ж, для маленької тоді Бембі… Годі тобі, обірвав себе Степанов, набридло! Дочка виросла… Так, виросла, але вона любить і Надю, і мене, як любила, коли була маленькою, згадай, коли розлучалися твої старі, а тобі було двадцять три роки, хіба ти був спокійним тоді? От усе й закільцювалося фразою Толстого, подумав він, усе починається з великого, ним і закінчується.