— Оскільки античність не знала археології, — говорив Тузенберг, — так само, як і літочислення, а плинність життя вимірювалась лише чергуванням Олімпіад, то там не існувало чіткого уявлення про тривалість, тобто про надійність буття. І оскільки не було роздумів про майбутнє, була відсутня й така категорія, як пам’ять.
— А Цезар? — роздратовано заперечив професор Жовіс. — Як-не-як він реформував календар, тобто зафіксував фактор часу, історії, пам’ять…
Тузенберг похитав головою.
— Календар Цезаря — свідчення зовсім іншого роду, адже він мав намір заснувати династію, повстав проти традицій республіки і за це його вбили… Рим, мабуть, інтуїтивно боявся часу, не хотів думати про нього, прагнув до індійської культури, до таїнства нірвани, яка відкидає саме поняття хвилин, днів, років… У цьому головна відмінність античності від нашої, європейської культури; там — відторгнення години, спроба жити поза часом; а в нас кожна хвилина значима, в цьому сенс Європи.
— У такому разі, — сказав директор бібліотеки Роберт, — відчуття часу найбільш застосовне до Штатів; формула «час — гроші» знайшла себе саме в нас.
— Ця формула містифікує «час», — заперечив Тузенберг. — Історію не можна оцінювати, вона поза поняттям грошей, товару і ваги… В пам’яті поколінь залишаться ваші Джефферсон, Вашінгтон і Лінкольн, з їхніми постулатами американської демократії, а не прагматична ідентифікація часу з грошима… Годинники на соборах європейських міст б’ють кожні чверть години, зв’язуючи минуле з майбутнім. Механічні годинники винайшли у нас в Європі, коли склалася могутня держава саксонських імператорів… Владі потрібно стежити за часом, у ньому реалізуються велич, у ньому фіксується безсмертя, тобто пам’ять людська… На шляху до демократизації Європи сталася ще одна зовні непомітна подія: стиль барокко — легкість і розкованість — дав Європі кишеньковий годинник, перший символ пробудження самосвідомості індивіда. Саме тоді, в пору барокко, Європа й почала шанобливо ставитися до часу. Саме тоді ми вперше відчули швидкоплинність нашого життя, саме тоді народилася сповідь як нова риса європейської літератури, тривожна потреба очистити себе. А потім звершилося чудо і було створено перший в історії людства музей, це ж символічно, бо це є неусвідомлене повернення Європи до філософії Стародавнього Єгипту, де на відміну від античності, яка спалювала пам’ять на вогнищах — якщо людина вмерла, вона мусить зникнути, — пам’ять муміфікувалася, ми маємо можливість досі бачити обличчя фараонів. Але ж імена багатьох правителів Афін чи Риму просто зникли з пам’яті людства… Таким чином, кишенькові годинники і музеї знаменували народження нової епохи європейської історії, яку визначала філософія турботи… Чому так? Відповідаю: якщо античність споруджувала пам’ятники фалосу, тобто миттєвості, не пов’язаній ні з минулим, ні з майбутнім, сама лише насолода, безпам’ятство, забуття довколишньої дійсності, то європейська культура, котра зрозуміла смисл часу і будувала палаци, де зберігалася пам’ять минувшини, викликала з небуття Рафаеля, щоб той створив людству Сікстінську мадонну. Віднині матір, яка пригортає до себе немовля, стала символом турботи про майбутнє роду людського. Відтоді Європа повернулась до початку, до філософії Стародавнього Єгипту з його пориванням у грядуще. Цю динаміку розвитку світу свого часу припинили Рим і Еллада, де не існувало плану навіть на день уперед, де держава трималася на насильстві, пограбуванні сусідніх країн, заграванні з плебсом у дні перемог і найжорстокішому терорі, коли держава балансувала на межі війни і миру… Тенденція відповідальності властива тепер у Європі насамперед соціалізмові, котрий, як ніяке інше вчення, ставить в основу основ питання усталеності економічних відносин між індивідами, країнами й континентами…
… Сперечалися гаряче; Френк По мимоволі любувався одержимими обличчями людей, у них була якась особлива довірливість, зацікавлена впевненість. Правда, в глибині душі він напружено чекав моменту, коли якийсь червоний стане підкрадатися до сперечальників, підштовхуючи їх до того, заради чого він, Френк, почав свою роботу тут, — до змови проти Штатів, проти ідеї вільного світу; але ніхто не робив цього, просто кожен говорив про те, що непокоїло його.
«Нелсон Періфуа правду казав, — думав Френк, повертаючись до себе на мансарду рано-вранці; пахло смаженими каштанами і квітучими липами, — в бібліотеці в Роберта збираються чисті люди, вони гостро відчувають хисткість сьогоднішнього світу, тільки тому й говорять про соціалізм як про панацею проти катастрофи і лише тому на перший план висувають свою Європу. З ними треба працювати, вони ще не втрачені для майбутнього».