Марі поклала свою м’яку, ніжну долоню на холодні руки Гала; на якусь мить очі Марі спалахнули, вона подивилася на батька й шепнула:
— Таточку мій…
Повернувся Папас, укрив Марі легким пледом, схилився, приготувався вислухати замовлення; він ніколи не записував, бажання клієнта — закон, а закон треба пам’ятати.
— Що питимемо? — спитав він.
— Марі, тут чудове рожеве вино. Папас, будь ласка, принесіть пляшку, тато розповідав, як ти, ще маленькою, випила рожеве шампанське й стала танцювати на столі…
— І розбила фужер, — додала Марі, — навіть зараз пригадую цей дзвін, фужер був кришталевий…
— Ну й попало тоді тобі від… — Верньє обірвав себе, бо попало їй від Елізабет, а він не хотів говорити про неї погано, тієї рівноваги, про яку мріяли всі ці місяці, досягнуто, найстрашніше — порушити її, нічого не можна порушувати в цьому ламкому світі, все й так приречене, хистке, ненадійне…
— А пригадуєш, — пожвавішала Марі, — як Ганс зображував полювання на кабана, коли ми вчотирьох їздили на теплі озера, у мами тоді був радикуліт?
— Пригадую… Маленький товстощокий шибеник, а замість рушниці паличка… Він страшенно любив лякати себе, ти помічала?
— То це ж дуже цікаво, — засміялася Марі. — Я теж любила себе лякати. А ви любили, Гала?
— Ні. Я любила мріяти й дуже цього боялася, бо коли поверталась із мрій у нашу буденність, ставало так тяжко, що жити не хотілось…
— А Гансові було так добре в татовій буденності, що він себе лякав… Вам не набридло слухати наші спогади, Гала?
Та всміхнулась.
— Я все знаю… Тато часто розповідає про вас, про кожен ваш день… Особливо коли дивиться на ваші фотографії… Він згадував, як ти маленькою відпочивала на морі й дуже пустувала, не слухалася, тоді мама сказала, що одведе тебе в гори і там покине, ти заплакала: «А я камінчиків назбираю і кидатиму, й по них до тебе повернуся…»
— А тато розповідав вам, як він ударив мене?
— Та ти що?! Ні.
— О, тато вміє бути дуже жорстоким, — сказала Марі, — ви, мабуть, ще не мали змоги в цьому переконатися… В мене була няня, така собі невеличка товста шведка, яка любила мене, правда, тату?
— Дуже, — підтвердив Верньє. — Така славна дівчина…
— Ну от, а діти завжди знають, хто їх любить, бо коли люблять, то все прощають, і я вдарила якось няню по обличчю не зозла, а так, граючись у «пані-служанку», і тато зняв ремінь і вперіщив мене, я пережила такий жах, якого більше ніколи не довелось пережити… Але це був потрібний урок, еге ж, татку? і — Якщо ти так вважаєш, — Верньє витяг з кишені коробочку з судинорозширювальними ліками, поклав таблетку під язик.
— Що? — спитала Марі. — Тобі погано?
— В нього без упину стрибає тиск, — сказала Гала, — а найдужче, коли хвилюється…
— А тут ще я зі своїми справами…
— Він дуже тривожився, поки тебе не було, Марі. Він жив тим, що ти до нього приїдеш… Як це чудово, що ти приїхала…
— А завтра після лекції тата почнуть лаяти, відберуть кафедру й перестануть друкувати…
— Вже не друкують, — озвався Верньє, — але це дрібниці, нікуди вони не дінуться… Головне, ми з тобою точно придумали, як діяти завтра, це буде красивий удар…
— Пригадуєш, — Марі трохи повеселішала, — як ми привезли бабусю у Дюнкерк і сказали їй, що це Біскайська затока, і наша сліпенька компанійська бабуня стала розпитувати всіх на пляжі, що це за новий Дюнкерк з’явився тут?
— Пригадую. Все пригадую, будь я тричі неладний.
— І я, — кивнула головою Марі.
— А я частіше хочу забути те, що було, — сказала Гала. — Марі, будь ласка, поправ плед, я відчуваю, як тут дме…
Марі закуталась; Верньє хмикнув.
— Дівчинка стала схожа на шотландського стрільця.
— Знаєш, про що я думала останні сім годин, тату?
— Ні.
— Я думала про те, яке ж це триклятуще слово «власність». Бідолашний Томмазо Кампанелла, як він мріяв про «місто сонця»… А таке неможливе… На жаль… Хіба я так металася б, якби не відчувала, що мій Мігель під ударом? Не металася б… Мій, та й годі…
— Але ж ти прощаєш йому любов до Гаривасу?
— Різні поняття.
— Чому? Просто ти його ще дуже шануєш… Ти ж нікому не дозволиш сказати про нього поганого слова? Звичайно, не дозволиш… Ти нікому не дозволиш обговорювати його слова, справи, вчинки, ти переконана, що він робить усе правильно, любить тих, кого треба, оточує себе тими, в кому впевнений… Добре, не гнівайся, не буду, пробач… Просто я дуже старію, а тому зразу легко ображаюсь…