Коли набридло лічити і він хотів уже встати, на нього навалився тривожний, важкий сон; снилося щось бридке, якийсь чорно-білий пес з рогами качався на траві, — мабуть, перед зміною погоди, та й взагалі, коли Степанов бачив уві сні собак, це не на добре.
Прокинувшись, він аж стрепенувся, хотів відігнати снище, але воно було видимим, як настирливий візитер з рукописом, який конче потрібно прочитати, дати відгук, написати передмову й порекомендувати в журнал. «Хоч би Бембі послухала мене, — подумав він. — Хоч би не поспішала, така ж уперта, однак довірлива, як маленьке оленятко, довірлива, але й скритна, все в собі носить, дурненька, ніколи всього не розкаже… А ти, — запитав він себе, — хіба не такий?»
Крізь жалюзі пробивалося сонце, його було багато, але воно було особливим, паризьким, холодним, навіть коли жарко; чомусь паризьке сонце поєднувалося у Степанова зі словом «етранже», таким поширеним у Франції; іноземців, «етранже», тут не дуже полюбляють, солдат Шовен, з ім’ям якого пов’язане поняття «шовінізм», народився не де-небудь, а саме тут…
Згодом промені сонця стали схожими на форель, яка довго, зачаївшись, нерухомо стоїть у ковбанях біля кам’яних порогів на річці, що біля Раквере, на сході Естонії, у білі ночі. Форель зникала, якщо її «сполохати», так само нереально, як і з’являлася; просто неможливо було помітити ту мить, коли замість великої риби з синіми й червоними цяточками на боках залишалися повільні кола на воді. Промені сонця на стелі миттю зникали й знову виникали несподівано, наче хтось невидимий закривав щілину на бордовій портьєрі.
«Блакитні — для затишку, червоні — для хтивості» — так, здається, у Маяковського, — подумав Степанов, згадавши «Клопа». — Чи навпаки? Вчителі завжди ставили мені двійки за те, що я помилявся в деталях. Я вже все це пережив, а бідолашна моя Ольга ще й досі страждає. За що ж їй Зіна вліпила двійку? Ага, я сказав Ользі, що Чехов написав: подробиця — сестра таланту. А Чехов, виявляється, говорив, що «стислість — сестра таланту». Взагалі ж одне лише підтверджує друге: подробиця мусить бути короткою, інакше це вже не подробиця, а вільна описовість».
Степанов почув кроки в коридорі. Ступали тихо й швидко — мадам Брюн, яка сама прибирала ці три кімнати на мансарді, ходила в тапочках, підшитих повстю, щоб не тривожити гостей свого пансіону; її друг і коханець мосьє Рабефф любив повторювати: «Ми не можемо поставити нашим пожильцям телефонний апарат у клозеті, як це роблять тепер у «Жорж Санк», але ми гарантуємо кожному вісім годин сну в будь-який час доби».
Степанов виліз з-під товстої, але легенької пухової ковдри, підійшов до вікна й зачинив кватирку — кімнату за ніч вихолодило, мосьє Рабефф економив на опаленні, радіатори були як завжди нагріті лише наполовину — і знову ліг.
Ліжко ще зберігало тепло його тіла; Степанов натягнув ковдру до підборіддя, взяв зі столика «голуаз», глибоко затягся й знову став спостерігати за сонячними променями, які, здавалося, завмерли непорушно лише для того, щоб спружинитись, набрати якнайбільше сили й зникнути — наче форель.
«Ми старіємо непомітно, — подумав Степанов, — і відзначаємо віхи часу, лише коли зникають прізвища фаворитів від футболу. Був у ЦБЧА Григорій Федотов — помер. А потім грав його син. Ага, значить, відстукало двадцять років. Чи вісімнадцять — футболісти на відміну від дипломатів рано починають і так само рано закінчують… Я дуже постарів. Навіть страшно подумати, як я постарів. Коли б мені хтось сказав десять років тому, що я ніжитимусь під ковдрою на мансарді в Парижі о дев’ятій ранку, я навіть не розгнівався б, хоч добряче лютую, коли за мене вирішують чи придумують мої вчинки… Чого це я знову зводжу рахунки з Надією? — посміхнувся він. — Даремно. Зводити рахунки треба з ворогами; з жінкою, яку кохав, не можна, це боягузтво. Підстраховка чоловічої гордості — зводити рахунки подумки, щоб, боронь боже, не повернутися одного чудового дня. А може, це протиотрута від ревнощів. Гаразд. Годі про це. Як кажуть наші класові вороги: «Но коммент…» Якби я приїхав до Парижа десять років тому чи навіть п’ять, я лягав би о третій, а прокидався о п’ятій і був би весь час на вулицях. Париж належить до тих міст, які спочатку розумієш через вулицю, а вже потім через людей. Проте люди тут схожі на масовку в декорації, що її зробив Леонардо; не вони визначають обличчя Парижа, а скоріш Париж милостиво дає їм право називати себе парижанами. Як ми, росіяни, ховаємося в літературі під шатро, яке поставили Пушкін і Толстой, так і тутешні жителі несуть на собі відблиск величі свого міста. Це справді так… Я помітив, як учора Бреннер знайомив мене з Шарлем Бісо. Він не міг приховати презирства: «Бісо з Вандеї». Між іншим, навіщо Джордж Мельцер так напоїв мене віскі? А втім, він перший напився. Хотів, щоб я, напившись, признався йому, що мій кодовий номер в КДБ «007»? Але бояться нас лише не дуже розумні люди. Особливо ті, хто в дитинстві відставав з літератури і захоплювався спортом. Вони читали Гоголя в «Золотій бібліотечці», що видається в «Оксфорд прес»; ті «Мертві душі» вміщуються на двадцяти сторіночках, і про Собакевича там сказано, що він «скупий і негостинний старик». До речі, як доїхав Джордж? Він був на машині. Та в нього ж дипломатичний номер. Журналіст з дипломатичним номером. Сам він шпигун, сучий син. А дівка з ним була славна. Сам шпигун, тому й вважає, що навколо теж самі шпигуни. В нього очі завжди перелякані. І тільки коли напивається й знімає свої димчасті окуляри, видно, що очі в нього якісь молочні, і взагалі він, мабуть, у дитинстві любив ловити метеликів великим сачком».