Степанов раптом побачив — чітко, немов кадр з кольорового фільму, — величезний луг, порослий жорсткою жовтою травою, і синіх коників, що літали, видаючи якесь дивне стрекотання, наче далекий тріск вертольота. Але тоді, в піонерському таборі газети «Известия», діти ще не знали, що незабаром вертольоти стануть побутом, і не знали вони, що їх вивозитимуть звідти, під бомбами, ніхто ще нічого не знав, бо було літо тридцять восьмого року. Степанов згадав, як тоді, бігаючи з великим сачком за кониками, він раптом злякався чогось невідомого, спинився, потім ліг на жорстку траву, відчув її важкі сонячні пахощі й раптом заплакав нестримно, як жінка, яку образили, зовсім не по-дитячому, довго ке міг зрозуміти, чого ж він так плаче, і, тільки коли семирічна Алка Блат стала гладити його по плечах і заспокоювати, він раптом збагнув, що злякався смерті, уявивши собі, як колись зникне цей жовтий, висушений луг і сині коники, і сонце, і все довкола зникне, бо помре він сам…
«Все-таки курити натщесерце, — подумав Степанов, — типова російська звичка. Американці п’ють склянку сирої води, французи поспішають одержати свою каву, а ми хапаємо сигарету. Жаль, що в нас перестали продавати маленькі пачки «Дуката» за сім копійок. Найкращі були сигарети. Вони з’явилися року сорок шостого — перші наші сигарети. До цього були папіроси «Норд», «Біломор» і «Казбек». Батько, правда, курив «Північну Пальміру», поки не перейшов на «Герцеговину Флор». Його відновили в партії і на роботі в перші дні війни; о четвертій годині ранку до нас додому подзвонив Поскрьобишев, помічник Сталіна, й сказав батькові, що сьогодні ж треба виїхати в Смоленськ — заздалегідь готувати партизанські друкарні… Так, років п’ять тому я, звичайно, в Парижі не вдавався б до спогадів, а їздив би в метро — ранкові поїзди в будь-якому місті світу схожі на соціальну анкету, встигай тільки аналізувати інформацію: хто як одягнений, що читають, як розмовляють одне з одним, чи багато сміються, чи штовхаються у дверях. Кажуть, у нас штовхаються. Де там у біса! Це тут штовхаються, а в нас вершина галантності, диво, а не пасажири. Тільки у наших старих жінок особливі лікті, наче в них не кістки, а дерев’яні протези. «Радянські старі жінки — найстаріші бабусі в світі!» Отож, з погляду соціології, в цьому теж є свій прекрасний смисл…»
— Мосьє Степанофф! — проспівала мадам Брюн, ледь торкнувшись дверей пучками своїх товстих пальців. — Мосьє Степанофф! Вас до телефону.
Постукати вона не наважилася — дуже різкий звук, постоялець може сполохнутись від несподіванки; лагідність, у всьому лагідність, гостеві треба догоджати. Але Степанов усе-таки сполохнувся. Він нікому не давав номера телефону, вважав, що краще дзвонитиме сам.
— Я сплю.
— Я знаю, мосьє Степанофф, я сказала про це абоненту, але він негайно вимагає вас до апарата.
«Мабуть, Джордж. Він міг дізнатися, в якому готелі я зупинився».
— Хто дзвонить?
— Якийсь радянський пан.
— Мадам Брюн, не дивіться на мене, я голий.
Брюн засміялась, наче розсипала по столу гудзики.
«В моїй варварській французькій мові вона зрозуміла лише те, що я голий, — подумав Степанов. — Наш самовчитель нікуди не годиться».
Телефонний апарат стояв у невеличкому коридорі, обклеєному ситцевими, в квіточках — на німецький манір — шпалерами.
Мадам Брюн стояла біля телефону й тримала в руці Трубку.
— Я думала, ви справді голий, — сказала вона, — мені було б так цікаво побачити голого червоного.
— Ще побачите, — пообіцяв Степанов, і мадам Брюн пішла крученими сходами вниз, вихляючи задом, величезним, як аеродром. — Слухаю, — сказав Степанов, проводжаючи поглядом могутні тілеса мадам Брюн.