— Як мені відомо, в одній з найбільших столиць світу, — чомусь образився Степанов, — я маю на увазі Москву, в нього апартаментів не було.
— Я певен, що були. Через підставних осіб, на ім’я іншої корпорації, але були неодмінно! Через кілька днів я дам вам точну відповідь, повірте мені, Диметр, він був всюдисущий… Поліція вчинила підло, він застрелився вранці, а мені подзвонили тільки о пів на п’яту, після того як тираж пішов передплатникам… Я готував екстрений випуск, тому не міг до вас приїхати… До речі, чому ви цікавились Марі Кровс?
— Це пов’язано з долею нашого колеги, російського журналіста Лиска.
— Диметр, так не годиться.
— Як? — не зрозумів Степанов. — Про що ви?
— Я люблю росіян, мені це заповідав батько, він був у макі, його завіт для мене святий, але часом буває, що нічого не можу з собою вдіяти: мене гризе черв’як недовіри, коли я маю справу з вами.
— Персонально зі мною?
— Я маю на увазі червоних. Ви криєтесь, недоговорюєте, наче боїтеся самих себе…
Степанов зітхнув.
— По молодості літ буває…
— По зрілості літ також. Ви ранком запитали мене про Марі Кровс. Це було десь близько одинадцятої. Отже, ви знали про Граціо, але мені не сказали, а пішли своїм звичайним російським, кружним шляхом… Я щойно розмовляв з мадемуазель Кровс, вона знається на людях типу Граціо, зустрічалася з ним, займалася його концерном і банками, писала про нього… Отак.
— Якась чортівня, Бреннер… Я нічого не знав про Граціо, даю слово… Все зовсім інакше… Я скажу вам, у чому річ, але про це ніхто не повинен знати, добре?
— Я буду німим як риба.
— У Шьоньофі працював наш колега Лиско, молодий хлопець… Його відвезли до Москви з проламаним черепом… Просто чудом якимсь його не вбили, чудом… За те, що він нібито був дуже близький з Марі, розумієте? Ось чому я питав про неї…
— Коли його стукнули?
— Вчора.
— Вона знає про це?
— Я не розмовляв з нею… Я жду візи.
— Хочете, подзвоню я?
Степанов повагом закурив, відповів замислено:
— Чорт його знає… А чому б і ні?
— Я можу сказати їй про цього самого…
— Лиска?
— Угу, — поморщився Бреннер.
— Кажіть, як вважаєте за потрібне… І попередьте, що я приїду в Шьоньоф зразу, як дістану візу.
— Облиште ваші російські хитрощі: як тільки дістану візу… Це ваша особиста справа, коли ви дістанете візу… Її справа погодитись зустрітися з вами, призначити час і місце…
Бреннер набрав номер, відрекомендувався, попросив з’єднати його з мадемуазель Кровс, поклав долоню на мембрану й пояснив:
— Вона в барі Прес-центру… Чудове життя, так?!
— Спитайте, якої вона думки про Лиска як про журналіста…
— Коли його били за те, що він був близький з цією фрейлейн, то треба питати про інші якості. — Бреннер чомусь зітхнув, натиснув на селекторну кнопку й сказав: — Хочете чути нашу розмову?
— По-французьки я не зрозумію.
— Я розмовлятиму з нею англійською, не німецькою ж, до речі…
— Ні, але ви, французи, невиправні націоналісти…
— Маємо на це право, Диметр, маємо право…
У селекторі пролунав низький голос:
— Кровс.
— Здрастуйте ще раз, це знову Бреннер.
— Добрий вечір, містер Бреннер.
— Чи можу я поставити вам ще кілька запитань?
— Будь ласка, хоч я сказала те, що вважала за можливе сказати…
— Мова йде не про Граціо, міс Кровс. Чи відоме вам ім’я російського журналіста Ли… Ли… — Бреннер подивився на Степанова, знову прикрив долонею мембрану, але Кровс відповіла:
— Ви маєте на увазі містера Лиска?
Степанов кивнув.
— Саме так, — відповів Бреннер.
— Я не просто знаю це ім’я, ми дружимо.
— Вам відомо, що його в непритомному стані повезли до Росії?
— Що?!
— Так, на нього було вчинено напад… Йому, як кажуть його російські колеги, дуже погано… Побили його нібито за стосунки з вами…
— Он воно як? Його звинувачують у тому, що він спав з представницею бульварної преси?
— Його звинуватили в тому, що він був близький з жінкою, яку любить невідомий друг…
— Невідомий друг, звичайно, зв’язаний з корпорацією Дігона, містер Бреннер, бо Лиско вивчав ті ж матеріали, якими цікавилася і я… Точніше кажучи, він… Одним словом, у мене немає ревнивого друга, який пішов би на таке безумство…