Але це бійка на Уолл-стріті. А є ще глибинне могутнє протиборство банкірів Півдня й Середнього Заходу проти твердинь банківського Нью-Йорка. Група Джаніні вимагає повороту Вашінгтона до Латинської Америки за рахунок західноєвропейської активності. Чому? Мабуть, банки Півдня і Середнього Заходу не встигли закріпитися в Західній Європі, їм потрібен новий ринок — Латинська Америка і Азія, вони хочуть одержати свій профіт, вони готові воювати проти «старих монстрів» Уолл-стріту, які захопили все, що можна було захопити, і в цій їхній боротьбі зі старими заручилися підтримкою і генерала Макартура, і могутнього сенатора Тафта.
«Дігона виштовхують на перший план, — подумав Степанов, — надто вже його виставляють напоказ. Кому це вигідно? Спробуй знайди; не знайдеш, старина, таке стає ясним тільки після того, як закінчено діло, коли воно стало історією».
Степанов раптом згадав, як Гете пояснював пейзажі Рубенса. Його співрозмовники вірили, що таку красу можна намалювати лише з натури, а великий німець посміювався й здвигав плечима; таких викінчених картин, заперечував він, у природі не побачиш, усе це плід уяви художника. Рубенс мав феноменальну пам’ять, він природу носив у собі, і будь-яка її дрібничка була до послуг його пензля, тільки тому й виникла ця правдивість деталей і всього полотна; нинішнім художникам бракує поетичного відчуття світу…
«Чи маю я право у цьому конкретному випадку з Лиском, який чомусь — так, принаймні, твердить Марі Кровс — підняв голос проти дігонів, уявляти можливість якоїсь колізії, в котрій до кінця не впевнений, бо не маю під рукою фактів? Мабуть, ні. Адже я не пейзаж малюю, — подумав Степанов, — я намагаюсь вибудувати концепцію, через що сталося все те, що так цікавить мене, і чим далі, тим більше».
Він хмикнув: ніщо так не загострює і страждання, і водночас найбільшу насолоду, як активна робота розуму, будь вона тричі неладна; добре живеться кабану — наївся, поспав, потішився з кабанихою, та й усе…
22
14.10.83 (9 годин 05 хвилин)
Інспектор Шор підсунув фрау Дорн, секретарці покійного Граціо, чашку кави.
— Я заварив вам міцної… Хочете молока?
— Ні, дякую, я п’ю без молока.
— З сахарином?
— Мені не треба худнути, — сухо, якось завчено відповіла жінка.
— Тоді заждіть, я пошукаю, може, десь є цукор…
— Не треба, інспекторе, я п’ю гірку каву…
— Фрау Дорн, я запросив вас для секретної розмови… Однак коли у ваших відповідях з’явиться те, що може допомогти розслідуванню, я змушений буду записати ваші слова на плівку. Я попереджу вас про це. Ви згодні?
— Добре.
— Будь ласка, постарайтесь, по можливості детально, передати вашу останню розмову з Граціо.
Жінка відкрила пласку сумочку з крокодилячої шкіри («франків триста, не менше, — подумав Шор, — а то й усі чотириста»), витягла сигарету, закурила; її тонкі випещені пальці злегка тремтіли.
— Він подзвонив мені десь близько одинадцятої і попросив негайно першим же рейсом вилетіти у Цюріх, там мене зустрінуть, йому потрібна моя допомога, прибувають люди з-за океану, розмова буде надзвичайно важлива… Оце, власне, і все.
— Які люди мали прилетіти з-за океану?
— Здається, він згадав «Юнайтед фрут», але я можу й помилитися…
— Спасибі. Далі, будь ласка…
— Це все…
«Це не все, — подумав Шор, — розмова тривала понад сім хвилин».
— Який у нього був голос?
— Звичайний голос… Його голос… Тільки наче трохи стомленіший, аніж завжди… Пан Граціо дуже стомлювався останні місяці…
— Скаржився на хворобу?
— Ні… Він був дуже скритний… Якось він мені сказав, що в нього з’явилося серцебиття, особливо перед різкою зміною погоди… Але потім лікарі провели курс югославського компламіну — і йому значно покращало…
Він не скаржився на здоров’я, коли ви зустрічалися з ним останній раз?
— Ні.
— Отже, попросив вас прилетіти ранковим рейсом, і на цьому ваша розмова скінчилася?
— Так.
— Ви живете одна?
— З мамою.
— А хто підійшов до телефону, коли він подзвонив вам? Мама чи ви?
— Я, звичайно. Мама рано лягає спати.
— Фрау Дорн, я змушений увімкнути диктофон і попросити вас повторити розмову з містером Граціо ще раз.