— Ви говорите саме те, що мене цікавить насамперед… Як ви ставитесь до пана де Бланко?
— Він миша… Маленька миша… Чому ви спитали про нього?
— Тому що фрау Дорн, Бланко і Бенджамін Уфер бачили і розмовляли з Граціо останні…
— Ні, — жінка похитала головою, — не вони… Останні бачили його ті, що вбили…
— Хто міг його вбити?
— Ви знаєте, що після загибелі Енріке Маттеї він два роки жив під постійним наглядом охоронців?
— Ні, я цього не знав. Чому?
— Тому що Леопольдо фінансував розслідування обставин вбивства Маттеї. Тому що він не приховував, що не вірить у версію авіакатастрофи. Тому що він відкрито говорив: нафтові концерни Далласа були зацікавлені в Сіцілії і зв’язані з американською мафією, а Маттеї став їм поперек дороги…
— Що ж змінилося за ті два роки, котрі він прожив під охороною? Зникла мафія? Чи пан Граціо став іншим?
— Ні те, ні те… Просто Леопольдо за ті два роки дуже зміцнів…
— Ви допускаєте якусь угоду про перемир’я, вкладену ним з мафією?
Жінка зітхнула.
— Допускаю.
— З ким конкретно?
— Він ніколи не говорив того, що могло загрожувати мені чи моїм близьким… Він був дуже відвертий, але вмів мовчати про те, що могло завдати мені горя…
— А де охоронці Граціо?
— Один, Ернесто, живе на моїй віллі… Другий виїхав до Сіцілії.
— Я можу поговорити з Ернесто?
— Марно. Він нічого не скаже.
— Чому?
— Тому що він сіцілієць. Та й сам нічого не знає… Він уміє лише охороняти, стежити за тими, хто йде по вулиці, стріляти й різати…
— Силач величезного зросту?
— Ні, Ернесто якраз невеличкий на зріст. Величезний був Вітторіо, котрий виїхав до Катаньї…
— Чому?
— Закінчився контракт… Прокурор республіки запевнив Граціо, що небезпека минула…
— Як прізвище того Вітторіо?
— Фабріні.
— В нього дуже великий розмір взуття, правда ж?
— Так, сорок п’ятий…
Шор знову закурив.
— Мені все-таки дуже хотілося б поговорити з Ернесто…
Жінка встала з низького сап’янового овального дивана, підійшла до перламутрового, старомодного телефонного апарата, набрала номер, довго чекала відповіді, пояснила, що Ернесто рано лягає спати, вони такі соньки, ці сіцілійці, так люблять спати…
— Алло, Ернесто, вибачте, що я потурбувала вас пізно… Тут у мене…
Шор підніс палець до губів, прошепотів:
— Не кажіть про мене! Просто попросіть приїхати…
Жінка кивнула.
— Ви не змогли б зараз приїхати сюди? Ні, ні, нічого не сталося… Добре, дякую, я чекаю…
— Тільки не кажіть йому, що я з поліції, — попросив Шор, — він тоді не розмовлятиме зі мною ні про що… Скажіть, що я намагаюся зрозуміти причину загибелі Граціо…
— Пана Граціо, — поправила жінка. — Він не розмовлятиме з вами, коли ви скажете про Леопольдо просто «Граціо»…
— Пан Бланко теж дуже стежить за тим, аби його прізвище називали неодмінно з «де».
— Він миша, — повторила Анжеліка, — він тільки грає у великих, він ніщо.
— А Уфер?
— Теж миша, але дресирована, знає все про біржу, Леопольдо вірив йому як собі… Він може догадуватись, хто проти концерну Леопольдо в Гаривасі, він знає пружини… Після того, як Леопольдо не стало, Санчесу недовго лишилося жити, і Уфер і Бланко знають це…
— Ви погодитесь під присягою повторити те, що сказали зараз?
— Звичайно.
— У вас вистачить грошей, щоб держати трьох охоронців, фрау фон Варецькі?
— Я не люблю, коли лічать мої гроші, пане Шор. Ви запитали, я відповіла. І годі.
— Прошу вибачити, але я насмілився запитати вас про охоронців тому, що розумію ту небезпеку, яку особисто накличу на вас після такої заяви… Ми не зможемо дати вам охорону, а вона буде необхідна, в цьому я не маю сумніву.
— Я сказала те, що вважала за потрібне. Які у вас ще запитання?
— Пан Граціо називав вам тих, кого він підозрював у загибелі Енріке Маттеї? — спитав Шор, подумавши, що більше не може називати покійного просто Граціо. Жінка зуміла коректно, але твердо нав’язати йому своє ставлення до нього.
— Його ворогами були ті, хто дуже міцно стискав на прийомах руку і голосніше за інших клявся в дружбі.
— Пробачте, але така відповідь надто загальна.
— Іншої не знаю.
— Постарайтесь згадати: вам ніхто не підказав — подружньому, мимохідь — переїхати з вашого будинку сюди, в «Палому»?
Жінка нахмурилась, знову потяглася до пляшки, очі її стали прозорі, водянисті, і здавалося, що в них завжди стоять сльози, хоч очі зараз були сухі…