«Справжній мужчина завжди відчуває себе владним господарем, — наставляв дипломований доктор, — саме тому ви повинні приділяти чоловікові ще більше уваги, ніж приділяли до родів; і неодмінно він має бачити, що важливіший для вас, ніж безсловесне дитя — пискля, лише в такому разі ви зможете зберегти сім’ю. Батько починає цікавитися дитиною, коли та підросте, до того часу він не розуміє її».
Другий лист до редакції був зовсім різкий: «Яке паскудство! Яке падіння моралі, пане редактор Вагнер! Дитина завжди має бути першою і головною в сім’ї! Любов до дитини свята, любов до чоловіка гріховна! Не можна спонукати жінку на те, щоб вона ублажала самця, забувши про найголовніше своє покликання: виховувати дитину, наше майбутнє!»
Після цього Вольф Цорр поспішав до ресторану Вольфганга; хазяйка фрау Анна не питала навіть, що він їстиме; столик біля вікна був заздалегідь сервірований; чашка супу з бичачих хвостів, антрекот з квашеною капустою (а кожної п’ятниці варена риба і нічого більше), а на десерт сир (кожного вівторка, середи та суботи); у всі інші дні морозиво чи малиновий сік із збитими вершками.
Потім він повертався до себе, спав до п’ятої і йшов у купальний басейн; у важкій зеленкуватій воді він відчував своє тіло особливо радісно; порівнюючи себе з молодими, сорока— чи п’ятдесятилітніми чоловіками, не бачив великої різниці; його роки, здавалося Цорру, можна визначити лише по в’ялих зморшках шиї; живіт, руки й ноги були гладенькими, ніякої патології, властивої тим, хто здався.
(Двічі на місяць він їздив у Західну Німеччину; там «будинки кохання» були цілком надійні, справжня індустрія здоров’я. Він приходив туди о п’ятій годині, перед вечерею; відвідувачів було ще мало; дівчата в купальниках стояли в темному залі, курили, перемовлялися про щось своє; не приставали, досить виховані, можна було не кваплячись вибрати партнерку; в молодості Цорр любив огрядних жінок; на старість потягло на мініатюрненьких. Правда, тепер він до цього ставився як до необхідного фізіологічного відправлення, такої собі терапії від старіння. Вибравши партнерку, йшов мимо пильних сторожів, які сиділи між першим і другим поверхами, в невеличку кімнатку із дзеркальною стелею і стіною біля ліжка; звичайно на відвідувача тут відпускалося не більше двадцяти хвилин; піднімаючись по сходах, обговорював з партнеркою вартість без неодмінного тут запобіжного засобу; як правило, хазяйка забороняла це своїм підопічним — небезпека венеричного захворювання, удар по престижу будинку і таке інше. Дівчата, правда, йшли на порушення; це коштувало йому ще тридцять марок.)
… О шостій годині Вольф Цорр заварював собі каву, а потім вирушав на прогулянку в ліс. Він звик ходити швидко, тихенько наспівуючи пісні молодості; кілька разів ловив себе на тому, що найчастіше думав про «Лілі Марлен», хоч він ніколи не служив в армії. Просто, мабуть, маршовий ритм допомагає вечірньому моціону.
А о восьмій годині після легкої вечері сідав біля телевізора, заздалегідь переодягшись. Як завжди, надівав чорний костюм; о дев’ятій, після передачі останніх вістей, Цорр готував собі легкий аперитив; шукав найцікавішу програму, добре, що можна слухати передачі з Італії, Франції, Федеративної Республіки плюс три свої, національні канали.
Останні сім років, після того як його змусили піти на пенсію, розпорядок дня був раз і назавжди заведений, заколисливий, але водночас саме такий, що давав би змогу Цорру відчувати себе немовби одірваним від плину чару, він наче законсервувався, не зважав на свої роки і був — чим далі, тим більше — впевнений у тому, що попереду його ждуть справжнє, незнайоме досі щастя, боротьба й перемога.
Єдине, що він забороняв собі, — це спогади.
Цорр боявся пам’яті; майже всі ті, з ким він ріс, працював, мужнів, померли; він жив у пустелі, самотній.
Тому, коли о дев’ятій вечора пролунав дзвінок і віддалено знайомий голос пророкотів у трубку: «Добрий вечір, дорогий Вольф, щасливий чути вас», він спочатку злякався; відчуття таке, ніби дзвінок з того світу.
— Хто це? — спитав він, відкашлявшись. — Будь ласка, відрекомендуйтесь… Щось дуже знайоме, але…
— Ах, Вольф, як сумно, коли ми забуваємо один одного! Невже ви забули Берлін сорокових років, наші дружні вечірки, гулянки на Кудамі й білявеньку красуню Хельгу?!
— Боже мій! Невже це ви? Ви ж, як я чув…
— Так, так, — швидко перебив його співрозмовник, — це я, на все інше не по телефону! Я можу прислати за вами машину, давайте вип’ємо й згадаємо молодість, як?
Дзвонив Вольфу Цорру, колишньому представникові концерну «Нестле» у третьому рейху, заступник керівника «європейського відділу» міністерства пропаганди Ганс Епплер; від арешту його врятував генерал Гелен, допоміг перебратися в Іспанію; американці морщились, в «Управлінні стратегічних служб» працювало багато євреїв, але Гелен довів розумність використання свого багаторічного агента на Близькому Сході. «В ряди національного руху треба заздалегідь вводити наших людей, — переконував начальник розвідки Федеративної Республіки, — вони будуть незамінні в роботі з екстремістами, одержимими реанімацією ідеї «остаточного вирішення єврейського питання», саме ці люди дадуть нам право проникнути в Єгипет, щоб ми мали можливість уберегти світ від нової кривавої різні. А ніхто, крім Епплера, не зможе дати нам привід, він налагодить таку антисемітську пропаганду, яка навіть Геббельсу не снилась, це й буде підстава, щоб скомпрометувати керівництво, вивести на сцену вірних людей і зміцнити наші демократичні позиції в арабському світі!»