— Вишлю сьогодні ж, містер Верньє, а також ті журнали, які видавав разом з моїми німецькими й іспанськими друзями, тільки журнали ці надто ліві, ви вже не осудіть, можливо, по молодості…
Верньє виразно побачив обличчя Марі, круглі очі Ганса, милі мої ліваки, як же мені погано жити без вас, чому ви не прийняли мою подругу, добру Гала, як безумно й незбагненно все, що відбувається…
— Добре, — обірвав він розмову, — надсилайте й дзвоніть, зараз я зайнятий…
Він зіжмакав аркуш, що лежав перед ним, кинув у кошик під столом і взявся писати заново.
«Дорогий Гансі!
Ніколи мені не було так тяжко, як тепер, ніколи. Ти написав мені, повторивши, мабуть, у всьому Марі: «Або Гала, або я. Доти, поки ви разом, я не хочу з тобою бачитись і не приїду до тебе в Париж ні за що і ні за яких умов». До речі, маю сказати тобі, що ти, визнаючи свободу й чесність, тобто право людини на вибір, ти, стоячи на лівих позиціях, тобто на позиціях людської свободи, грішиш, поставивши так питання, проти самого себе; щось немає узгодження в твоїй громадянській логіці. Свобода — це насамперед шанобливе ставлення до вчинку й думки іншої людини, бажання зрозуміти мотив, смисл, мету діяння чи слова, виголошеного людиною.
Пригадую, якось ми їздили в Гренобль кататися на лижах і ти сказав про жінку, яка жила поряд з нами в номері і вчила тебе, як треба робити поворот з підскоком на найкрутіших схилах: «Тату, ось яка тобі потрібна подруга». Я тоді подумав: слава богу, він розуміє, що мені потрібна подруга, котра завжди була б зі мною; ті п’ятнадцять років, після того як ми розлучилися з мамою, я присвятив вам і роботі, а здоров’я не вічне, треба, щоб хтось допомагав жити… Чи доживати, мабуть, так точніше… Гаразд, це мої турботи… Просто ти тоді не знав того, що знав я: та жінка дуже хотіла бути біля мене, але я бачив, що вона мріє про сім’ю (а я це слово зненавидів через наші домашні сварки, воно стало мені здаватися кабальним, асоціювалось зі словами «ревнощі», «скандал», «власність», «неприйняття», «авторитарність»); про дитину (а я знаю, що на світі є тільки двоє дітей — ти й Марі, інших просто не може бути, та й потім у моєму віці якось незручно виглядати смішним); в її уяві дружба мужчини й жінки полягає в тому, щоб відокремитися від людей і належати тільки одне одному, а це чуже мені, бо я… Добре, та не хочу набридати тобі дослідженням власної персони, бог з нею… Давай без гніву й пристрасті згадаємо все, що сталося.
І ти, й Марі просили мене знайомити вас з моїми подругами; п’ятнадцять років я не наважувався на це; Гелена, яку ти любив — а ти, я помітив, дуже любиш іноземок, але таких, що добре розмовляють на нашому з тобою берлінському діалекті, — не була, як тобі здавалося, моєю подружкою; вона була мені другом, та й лишається ним і досі, приїжджає до мене в Париж, зупиняється в кімнаті, яку я (і, звичайно, Гала) називаю твоєю; іноді Гала стелить їй у бібліотеці, а це значить, що Гелена працюватиме цілу ніч і, отже, варитиме собі каву, а з твоєї кімнати на кухню треба проходити мимо мене, я ж прокидаюся від найменшого шерхоту, бо завжди чекаю вашого з Марі дзвінка в двері… Гаразд, і це сантименти… Я людина факту, завжди намагався прищепити цю властивість тобі й Марі, якщо не прищепив, значить, поганий вихователь, програв вас і немає мені прощення… Сподіваюсь, ти розумієш, що слово «програв» не з карточного лексикону… Це більше стосується Ватерлоо, Дюнкерка чи Сталінграда… Я познайомив тебе й Марі з Гала, і спочатку Марі страшенно засмутилась, а я образився за це, і вона відчула, подзвонила мені в готель (паризьку квартиру тоді ще не закінчили) о шостій ранку, ні, шостої ще не було, і сказала своїм ніжним хрипкуватим чудовим голоском, що все добре, я не повинен звертати уваги на її настрій, ми зустрінемося вчотирьох — ти, вона, Гала і я, — вип’ємо кави й поговоримо про те, як разом поїдемо до моря на тиждень, вона так мріє навчитися кататися на водних лижах… Але, сказала Марі, я поговорю з мамою, якщо вона буде проти, я не поїду, не сердься… Я дуже чекав цієї розмови, і мама сказала, що в неї уже все перегоріло і їй плювати на моїх шлюх (звичайно, жодна порядна жінка не може бути близька мені), і це дало вам право, ніяк її не ображаючи, поїхати до моря. Ви полетіли в Ніццу перші, я мав підписати три контракти, тому прилетів назавтра. Весь день перед вильотом Гала носилася по місту, шукаючи для вас сувеніри, і це було чесно, нічого показного; коли ми прилетіли і вона вам ці сувеніри віддала, Марі всміхнулася. «Знаєш, Гала належить до рідкісних людей, яким завжди хочеться зробити комусь подарунок, я таке відчуваю далеко не до всіх». Було зарезервовано два номери в Сен-Поль, один великий і один маленький. Я сказав, прилетівши, що, мовляв, переселяйтеся до мене, житимемо табором, утрьох, як завжди, а в Гала буде своя кімната, через двері від нашої. Марі відповіла, що ви чудово влаштувалися вдвох, не треба переселятися, ходімо краще вечеряти, а потім танцювати, і ми танцювали вчотирьох і говорили, як завтра вранці спустимося вниз, на пляж, орендуємо човен і почнемо вчити Марі кататися на водних лижах. Ми вчили кататися Марі, і як же гарно вона падала в море, втрачаючи рівновагу, і як сміялася, і її сміх було чути на пляжі всім, і обличчя людей від цього ставали лагіднішими, бо наша Марі незвичайна людина, таких немає більше на світі… Ми тоді добряче напеклися на пляжі, засмагли, повернулися до себе, у мене страшенно боліла голова, і Гала поміряла мені тиск; дуже підскочив; коли ми ввечері пішли в наш ресторанчик і офіціант спитав, що я питиму, чай чи каву, Гала відповіла: «Мосьє не питиме ні чаю, ні кави, він питиме сік». Мабуть, їй і на думку не спадало, що ці слова вас так образять, вона ж лише непокоїлась про те, щоб мені не стало гірше, це, я вважаю, можна було простити… Ви не простили, бо звикли, що все, завжди й скрізь я вирішував сам і ніхто не може вирішувати за мене нічого й ніколи. Але, повір, я так само все вирішую й зараз, нічого не змінилося.