— Якщо говорити про об’єктивну — на той час — необхідність монархізму, про трагедію Брута, котрий підняв руку на особистість, а вона безмежна, то я змушений буду зазначити, що він виступив не проти свого батька — імператора Цезаря, а за свободу республіки… Адже не заради марнославства Брут підняв ножа…
— Ти його виправдовуєш? — спитала Марі Кровс.
— Я міркую, а будь-яке міркування містить у собі тезу й антитезу.
— Це терміни Маркса.
— Він їх узяв у Гегеля, а той у комуністичній партії не був, — усміхнувся Санчес.
— Яку подію ти вважаєш головною, що спонукала тебе вступити до лав змовників?
— Я ніколи не був серед змовників… Бачиш, мені здається, що змова звичайно породжується честолюбством, а в ньому немає соціальної підоснови… Несправедливість у Гаривасі була кричущою, кілька чоловік пригноблювали мільйони… До людей ставились, як до бидла… Знаєш, мабуть, уперше я зрозумів свою вину перед народом, коли батько подарував мені машину в день сімнадцятиріччя і я поїхав на ній через сельву на ранчо мого шкільного друга. Його батько був лікарем з хорошою практикою, лікував дітей диктатора… І ми з моїм другом в ошатних костюмчиках поїхали до школи, а вчитель Пако сказав тоді: «Хлопчики, я вас ні в чому не звинувачую, тільки запам’ятайте: той, хто бенкетує під час чуми, теж приречений». Ми тоді посміялися зі слів Пако, але невдовзі заарештували батька мого друга, бо внук диктатора помер від енцефаліту, і мої батьки заборонили мені зустрічатися з сином людини, якої усі відцуралися… А я іспанець, зі мною можна робити все що завгодно, але не можна принижувати гордість кабальєро… Словом, я втік з дому, і мені дав притулок учитель Пако, а жив він на бідонвіллі з трьома дітьми й хворою тіткою… Безвихідь, суцільна пригніченість, в надрах якої дедалі яскравіше розгоралися жаринки гніву, — ось що привело мене в нашу революцію…
Гутієрес подивився на годинник, що стояв на великому каміні.
— Полковнику, на третю годину призначено зустріч з міністрами соціального забезпечення і охорони здоров’я…
— Я пам’ятаю, — відповів Санчес. — На жаль, я пам’ятаю, — повторив він і підвівся. — Марі, я відвезу тебе на аеродром, і по дорозі ти запитаєш мене про все, що не встигла запитати зараз, о’кей?
Він запросив Марі в гоночну «альфа ромео», сказав начальникові охорони, що іспанці, нащадки конкістадорів, не можуть відмовити собі особисто відвезти прекрасну Дульсінею в аеропорт, посадив Марі поруч, попросив її пристебнутися й різко рушив з місця.
— Слава богу, ми самі, дівчинко, — сказав він.
— Ми не самі, — мовила вона, — за нами їде машина з твоїми людьми.
— І все-таки ми самі… І послухай, що я зараз скажу… Якщо ти зумієш, повернувшись, опублікувати — крім цього інтерв’ю, в якому, мені здається, я був справжнім дурнем, — кілька статей про те, яка складна в нас ситуація і ніхто не може знати, що станеться завтра, коли ти, особисто ти, без посилання на мене, зможеш надрукувати репортаж про те, що нас хочуть задушити, ти зробиш дуже добру справу…
— Тобі так важко, рідний мій…
— Авжеж, — відповів він, — не легко. Але я мушу мовчати… Розумієш?
— Ні.
— Зрозумієш…
— Мені чекати, Мігель?
— Так.
— Може, ти дозволиш мені приїхати сюди? У мене дуже тяжко на серці там… Я акредитуюсь при твоєму управлінні преси…
— Ні.
— Чому?
— Тому, що я не зможу бачити тебе — і це краятиме наші серця, а коли ми почнемо зустрічатись, мені цього не простять, я ж казав. Піти з поста зараз через тебе, точніше через те, що я тебе кохаю, це значить дезертирувати… Пригадуєш оповідання росіянина про старого козака та його сина, котрий закохався в полячку? Це вважали за зраду.
— Він зрадив через кохання…
— У нас моє кохання теж назвуть зрадою… Я дуже вірю в тебе, Марі, я вірю в себе, та я знаю наших людей… Тут панує ненависть до тих, хто розмовляє не по-іспанськи… Думають, що це янкі… Ось почекай, у нас чудовий урожай какао, ми матимемо чимало грошей, сюди приїде багато інженерів і механіків з Європи… Тоді приїдеш і ти… А зараз ми будемо аж надто на виду, не можна, моє рудоволосе щастя…
— Я не дуже ревнива, але мені гірко навіть думати, що хтось може бути з тобою поруч…
— Я встаю о шостій і засинаю о першій годині ночі… — Він усміхнувся. — Жінок в очі не бачу… В мене є добра знайома, але вона любить мого друга, і мені вона як сестра, а коли вже зовсім прикро стає без тебе, я їду до них і там ночую, а вони лягають у різних кімнатах, щоб не дратувати мене…