Я не дуже звертаю увагу на дрібниці, особливо коли поринаю в нове дослідження, мабуть, і тоді не помітив, що вам стало неприємно, коли Гала кинулась до холодильника, готуючи для нас) у номері останню вечерю… Серце моє крає її фраза: «Я ж хотіла як краще…» Здавалося б, така проста фраза… Головне, щоб людина справді хотіла, як би зробити краще, очевидно, тоді можна простити форму заради цієї доброї суті: «Я ж хотіла як краще…» А ви потім сказали, що не хочете бути гостями у моєму домі. Хіба не можна було сказати інакше? І не мені, а Гала: «Повчися, як треба накривати для тата, ми це знаємо краще, ми знаємо все, що він любить». Але ж ви не зробили цього. Чому? А потім на пляжі, коли Гала стала на лижі й зразу ж упала в море, ви відрубали: «Ми ніколи не приїдемо до тебе в Париж, у квартиру, яку ти будуєш, якщо з тобою буде Гала». — «Чому?» — «Це все, що ми тобі можемо сказати…» Я пишу цього листа уже восьмий раз, бачу, що й цей варіант нікуди не годиться, бо я не письменник і не художник, я позбавлений хисту до слова… Що могло спонукати вас на таку безкомпромісність? Що?! Так, Гала — людина самозроблена, в неї не було тих можливостей, які були у вас, мандрувати, як ви зі мною, зустрічатися з різними людьми, мати під боком мою бібліотеку; так, вона не вміє писати, як Марі, й блискуче рецензувати роботи з археології, як це вмієш робити ти, Ганс, але вона вміє бути доброю й дбайливою подружкою, яка допомагає мені жити й працювати, не вимагаючи нічого взамін, а в наш швидкісний і жорстокий вік це рідкісний дар, повір мені, сину… Спочатку я подумав, що на тебе вплинули мамині чорномагічні бабусі, такий несподіваний злам настрою — то було все прекрасно, а то раптом жорсткий ультиматум… Потім, коли ти попросив перевести на тебе мою берлінську квартиру, коли сказав, аби я звернув увагу, яка буде реакція на це Гала, мені стало до болю прикро: невже ти дивишся на батька як на людину, до якої жінка не може ставитися з симпатією й приязню, а лише як на удатного професора економіки, котрий подвизається в добре оплачуваних виданнях? Старий, товстий, безвільний сластолюбець, об’єкт відлову модними хижачками? Хоч, заперечив я собі, видно, всі діти вважають своїх батьків стариками, які не мають права на особисте життя?
Мені соромно нагадувати тобі, але я мушу це зробити, Ганс… Пробач… Я досі чую й бачу голос і обличчя твоєї першої подружки з Гамбурга. Я пригадую всі наші розмови з тобою про те, що ця дівчина — чи хвора, чи дуже погана, хижа людина… Я вважав (та й зараз вважаю), що не можна нікому нічого категорично забороняти, будь-який ультиматум — прояв честолюбного владарювання, навіть коли в основі ультиматуму любов; до речі, найчастіше саме так і буває. Я не забороняв тобі нічого й ніколи, я чекав, поки нарешті ти не зрозумів, хто є хто… А чого мені це коштувало, пригадуєш? Або твоє перше одруження? Брррр, яке страшне слово, ненавиджу… Пригадуєш, як я просив тебе почекати, як доводив, що це крок завчасний, і ти начебто погоджувався, а потім заїхав до мене й сказав: «Тату, я завтра одружуюсь». І все. Як відрізав… Ти ж знав, що я не висуну ультиматуму, ти ж знав, що я не кину тебе, не скажу: або я, або твоя подруга… Ти це знав… І я був з тобою, я припинив роботу над книжкою, запросив тебе і твою Інгеборг поїхати на північ, у дюни, і там тобі нарешті стало страшно, бо ти переконався в моїй правоті, і я прийняв на себе весь жах твого розлучення з жінкою, яку ти так суворо і наперекір мені назвав своєю дружиною… Якщо ти певен, що Гала не просто добра до мене, що її цікавлю не я, Верньє, а мій новий паризький будинок, чому ж ви з Марі так легко кинули мене й віддали на «поживу»?! А коли б ви переконалися в своїй неправоті, приїхавши до мене сюди? Що тоді? Чи, пригадуєш, ти приїхав до мене й сказав, що професор Відеке — негідник і мерзотник, не дає тобі працювати над тією темою, яку ти обрав, а я ж знав, я ж пам’ятав, як він розповідав мені, за що любить тебе, пишається тобою… Ця прикра різниця — твоя неприязнь до нього, сліпа й безпідставна, і моє знання ставлення до тебе доброго старого Відеке — ятрила моє серце, не давала працювати, я болісно думав, як переконати тебе, довести твою неправоту, але ти був невблаганний до бідолашного Відеке, як і до мене тепер… І лише через рік, захистивши у Відеке свою роботу про розкопки в Азії, ти сказав, що він чудовий старий і що ти був неправий… Але ж на це витрачено рік… Ти не повірив мені, ти хотів сам дійти правди. Що ж, бажання зрозуміти правду — прекрасне й високе бажання, але тоді не треба виводити як примат своє право на те, щоб спочатку думати про людину погано, а потім рік іти до того, щоб цю свою точку зору змінити. Треба б навпаки, Ганс. Завжди починай з того, що людина чудова, бо всі люди народилися на світ, аби робити добро, життя їх ламає, коли вони слабкі, коригує, коли розумні й чесно кажуть собі про свої вади.