зроблено, а тому нерозумно! Я міг би — самі діти спонукають мене до цього — таїти свою дружбу з Гала, розстатися з нею на той місяць, коли вони приїжджають до мене, але невже брехня вигідна навіть найближчим? А може, на них налягає Елізабет з її сонмищем старушенцій, які сплять на подушках, напханих книжками з чорної магії та ворожіння?! Я часом боюся за Ганса, його настрій міняється, як у дівчини: то каже одне, а через день зовсім інше. А ти? — сказав собі Верньє. — Хіба ти не такий же? Людська модель однакова, модифікації різні, і як багато від цього залежить у світі, коли не все… Так, я не повинен відправляти йому цього листа, бо він нечесний, бо в ньому не можна написати всього, що треба… І про те, що не можна дозволяти говорити при вас гидоту про батька, й про те, що не можна думати бридко про інших, вважаючи, що їхні вчинки породжені тільки матеріальним інтересом, а зовсім не почуттям… Я не можу докоряти Гаисові за те, як він жив усі ці роки; я приймав на себе удари, я терпів характер Елізабет, аби тільки йому й Марі жилося спокійно, аби тільки не зазнали вони того, чого зазнав я в дитинстві, — злиднів, жаху, невпевненості у завтрашньому дні… Так, у мене багато цікавих друзів, і діти хочуть, щоб усі, хто з’являється біля мене, були рівні їм інтелектом, знанням, гострим відчуттям, але ж це неможливо! Слово «рівність» вигадано для добрих ідеалістів; для прагматиків існує інше слово — «життя», воно страшніше, бо передбачає нерівність… Чому Пауль покинув Маргарет і одружився з Лоті, а його діти приїжджають до нього в гори і проводять там весело й радісно свої канікули?! Чому так багато моїх друзів розлучилися з жінками, та лишилися з ними друзями і діти не карають їх за цю розлуку?! Чому? Тому що ти сам у всьому винен, — сказав собі Верньє, — тому що ти… А що я? — загнувся він. — Чому і в цьому винен я? Чим я винен, зрештою?! Я навіть з їхньою матір’ю не розлучений, хоч вона любить іншого всі ці п’ятнадцять років і пишається ним, і схиляється перед його хистом… Хистом… Саме так, а ти консервативний професор, який уміє терпіти, ну й зараз терпи, а розірветься серце — навіть краще, може вийти заміж, головне, щоб у всьому було додержано порядку, як і належить обставинам. Ех, боже мій, народитися б мені актором чи живописцем, наділив би мене всевишній талантом виразити себе в музиці чи в камені, тоді, може, й мені дали б право на почуття, на бажання хоч колись стати самим собою… Не дали б, не простили б, — посміхнувся Верньє, — бо люди завжди трагічно плутають два поняття: лагідність і безвольність… Вони думають, що коли людина лагідна, значить вона безвольна, боже, яке безглуздя! Ні, це не безглуздя! Якщо така думка існує, значить вона розумна, а от якби ти вмів ощирятися… Стоп, а хіба я не вмію ощирятися? Ще й як умію, тільки я це вмію з тими, кого не люблю… Ні, — сказав собі Верньє, — ти й на тих не вмієш ощирятися, бо людина, яка вміє ощирятися, ніколи в цьому не признається, вважаючи себе в глибині душі найдобрішою, беззахисною і вразливою… До того ж ти безпородний, немає в тобі такої притаманної авторитарним натурам, а таких більшість, незаперечності, аристократизму, байдужості, поважності… Ти дуже гарячкуєш, коли сперечаєшся, дуже тиснеш, коли впевнений у своїй правоті, дуже лютуєш, коли бачиш несправедливість… А це в наш час погано… Треба вміти посміхатися, тоді шанобливо говоритимуть: «Людина із залізною витримкою…» ї потім ти консерватор, прибічник існуючого балансу, а це теж не модно, зараз треба бути лівим розвінчувачем або тим, хто тримає дома портрет Гітлера. Оцього твого консерватизму тобі теж не прощають, вважаючи його пристосовництвом… Ні, — твердо вирішив Верньє, — я не переписуватиму листа Гансу в котрий уже раз, все одно не зможу йому написати, краще сяду за роботу, яка допоможе Марі, вона скаже про це Гансу, якщо, звичайно, я зможу їй допомогти, і Ганс тоді подзвонить увечері й назве номер поїзда, яким він виїжджає до мене, хлопчик терпіти не може літаків, у ньому багато споглядальності, і це прекрасно, такий бачить більше, поїзд — це почуття, а ніщо так добре не западає в душу, як те, що збагнув почуттям… Я поїду на вокзал — чорт, тепер я вже ніколи не навчуся водити машини, тим паче з моїм пузом, я й на заднє сидіння ледве влажу — і зустріну його, і пригорну до себе, і згадаю ті роки, коли він був маленьким й відштовхував мене, як тільки я хотів обняти його, але він так любить матір, та зараз він не відштовхне мене, хоч і не обніме, тому що терпіти не може зовнішніх проявів любові… А які, крім зовнішніх, є в неї прояви? — подумав Верньє, встаючи з-за столу. — Внутрішні прояви такі складні й таємничі, що збагнути їх не дано нікому, навіть інколи самому собі, бо ти ж пам’ятаєш слова Ганса: «Все одно, тату, ви розстанетеся з Гала; вона молодша від тебе на двадцять років і мріє про іншого… Захоплення ніколи не буває тривалим». Ти завжди пам’ятаєш ці його слова і часто думаєш над ними, хіба не так, Верньє?»