В науці такі ж свари. Велика ідея, що владно бажає підштовхнути світ у тому напрямку, яким його бачить геній, породжує другу велику ідею. Саме Ньютон викликав до життя Ейнштейна, а Ейнштейн, сформулювавши теорію відносності, в якій минуле може бути майбутнім і навпаки, самим фактом відкриття породив свого ворога, котрий, можливо, ще й не з’явився на світ. Все, що почато, приречено на смерть. Тілесне зачаття — це перший акт до тієї трагедії, яку називають життям, а закінчується ця трагедія лише одним — смертю. Я назвав дитину, дав їй ім’я, отже, я дістав над нею владу. Маги древності могли послати смерть лише тоді, як мали ім’я того, кого треба звести з світу; без слова вони були безсилі. Через слово виражається знання, а саме знання є вищим проявом влади.
Мішель слухала математика зачаровано; він, здавалося, не помічав її; Бернар схилився до неї й шепнув:
— Бійся цього математичного Казанову.
— Він дуже талановитий? — так само пошепки спитала Мішель, хоч в її запитанні було більше ствердження.
Бернар знизав плечима.
— Говорить гарно, та тільки жодної теореми ще не відкрив…
Гіго, не звертаючи уваги на те, що за столом шепталися, вів своє, впершись важким поглядом зелених очей у надбрів’я Мішель:
— Математика любить таємницю. Вона не розгадує її, а лише створює все нові й нові загадки. Саме тому філософія так боїться нас, саме тому філософія народилася з почуття страху перед недосяжним розумові смертних. Тому філософські школи почувають потяг до схеми, вони силкуються зробити контур думки, привести його в систему, але ж нам, математикам, легше зруйнувати накреслену систему, бо завжди зручніше руйнувати створене вже, дуже легко знайти ваду в явному. Зараз філософи намагаються поставити знак рівності між поняттями «число» і «час». Це наївно. Урок малювання в школі є акт живопису. На запитання «коли?» не можна відповісти, бо всі люди — піддані цього слова. Лише математики мають право відповісти на запитання «що?». Доти, поки кожна людина на землі не навчиться відповідати сама собі на це запитання, світ буде нещасний, незадоволений, бентежний. Треба вичислити стосунки з коханим, відкинутим, тим, до кого ти відчуваєш ніжність, і, навпаки, з тим, хто неприємний тобі, дратує тебе, робить твоє життя маленьким і тому нудним…
Виголосивши останню фразу, Гіго перевів нарешті свій важкий погляд з надбрів’я Мішель на її очі й замовк. До кінця вечора він не зронив жодного слова, тільки пильно дивився на неї й багато пив; коли одягалися в гардеробі, сказав так, немов це було давно вирішено:
— Я проведу вас, бо ви дуже сумні і вам не хочеться йти додому.
Вона повернулася о третій ранку; Бреннер працював у кабінеті; подивився на Мішель з подивом.
— Я дзвонив у поліцію…
— Покійників відправляють у морг, — Мішель посміхнулася й співчутливо подивилася на нього: бідолашний маленький чоловічок, живе марною надією, світ його ефемерний і суєтний; боже милостивий, яке сліпе перше кохання, кого я любила?!
Вона прийняла душ, лягла в постіль, заплющила очі, й перед нею зразу ж постав Гіго, то вивергаючий думки, наче вулкан, а то важко мовчазний, і в цьому мовчанні була така ж владність, як і в усьому його образі; як батько, величезний і сильний, слову такого мужчини солодко підкорятись…
А Бреннер ще довго сидів над паперами, намагався читати їх, але писав на полях одне й те ж: «все, все, все».
Потім він допив холодну каву, викурив сигарету й зрозумів, що треба виїжджати в пекло; так він тікав од себе, од скандалів, од відчуття безвихідності; після Кампучії, Ольстера, війни на кордоні між Іраном й Іраком, де він провів три місяці, після Фолклендських островів, куди він прилетів на другий день після кризи, його стосунки з Мішель якось налагоджувалися, хоч і ненадовго.
Гаривас, мабуть, найгарячіше місце, сказав він собі, треба тікати туди, де стріляють. Чи розлучатись. А що тоді буде з нею? Що вона може без мене? їй здається, що вона все розуміє, але ж я знаю, що це не так. Вона загине, а я ж кохаю її…
… І все-таки вранці Бреннер сказав:
— Мішель, мабуть, нам треба розлучитися. Коли ми зробимо це?
— Коли? — вона всміхнулася. — Хоч сьогодні… Тільки це не те запитання — «коли?», любий мій… Ти спочатку постарався б відповісти на інше запитання, найчесніше: а чому ти хочеш розлучитися? Чому?