Степанов завжди захоплювався римлянином, якого засудив до страти Калігула; імператор любив дивитися, як карали, ту таємничу мить насильного переходу в небуття; він спитав приреченого за хвилину до того, як мав відбутися останній акт трагедії, що він відчуває і про що думає. Той відповів: «Я хочу напружити всі сили, щоб уловити — за коротку мить смерті, — чи ворухнеться бодай щось у моїй душі і відчує вона, що виходить з тіла». Імператор засміявся: «Навіщо це тобі? Ти ж поринеш у безмовність!» Засуджений пояснив: «Ні, про все те, що я помічу, я по можливості повідомлю своїм друзям, правда, це станеться трохи пізніше…» Не було в нього зарозумілості, тяжкої й натужної, він не вважав, що все на планеті здригнеться в момент його знищення, він легко чекав зустрічі з невідомістю, але ж кожна чиста сторінка — це невідомість; хто знає, яку формулу буде на ній написано?! А раптом після цього одкровення світ перевернеться? Люди бачитимуть духовним зором? Зрозуміють все про себе? І тоді зітхне людство, скинувши з себе тягар упередженості…
Про що ти, спитав себе Степанов, знову хитруєш сам з собою? Навіть не знаєш до пуття, що тобі треба шукати в Шьоньофі. Очевидно, такі круті завдання, які треба вкласти у цей короткий час, не під силу вже тобі та й до слова ти почав ставитися з певним страхом, хоч і розумієш усю його малість; насамперед діло, факт, досвід, практика; слово вторинне, буття визначає свідомість, а не навпаки; коли людина знає, що за ледарство й нехлюйство її виженуть з роботи, вона трудиться в поті чола свого, а коли вона знає, що ніхто її не покарає, тоді, хоч кілок на голові теши, не працюватиме вона з повною віддачею, не працюватиме, та й годі…
«Я зрозумів, що мені треба зробити, — сказав собі Степанов, — я це зараз зрозумів цілком ясно. В Штатах є безліч корпорацій, але тільки незначна їх частина працює на воєнну промисловість, решта займається внутрішніми справами, торгують з усім світом верстатами для легкої промисловості чи житлового будівництва. Мені потрібно знайти тих, хто в Штатах зацікавлений у мирній торгівлі з Гаривасом. А такі там є. І зустрітися з ними. Або надписати їм листа. Чи подзвонити. А втім, на телефонний дзвінок у мене не вистачить грошей, хоч часу, щоб з’єднатися з невеличкою фермою десь у Каліфорнії, треба зовсім мало, секунд вісім-десять… Ось де економія, ось у чому криється успіх швидкісної динаміки кінця століття… Якби ми вклали кошти в автоматичний телефонний зв’язок по всій країні, прибуток обчислювався б у мільярдах, але ж ми хочемо дати карбованця і негайно одержати десять карбованців, Маркса забуваємо; якщо на одиницю вкладу одержано п’ять процентів, то це вже надприбуток, на більше не можна сподіватись, закон не перескочиш…»
Степанов попросив бармена розміняти сто франків на жетони для телефону-автомата, відкрив довідкову книгу, знайшов телефон Верньє; до телефону підійшла жінка, сказала, що Верньє нема вдома, спитала, що йому передати, куди подзвонити, поцікавилась, чи не може допомогти вона; голос у неї був добрий і веселий, у ньому бриніла дзвінкість, такі голоси бувають у жінок, котрі кохають.