«Мені потрібні імена серйозних людей, які хотіли б мати бізнес з Гаривасом, — роздумував Степанов. — Під старість ти почав приходити до розв’язання загадки кружрим шляхом, збираєшся дуже довго, як підстаркуватий боксер перед останнім боєм чи балерина, що сходить зі сцени. Ти думав про що завгодно, тільки не про те, до чого зараз прийшов. Ні, — заперечив він собі, — я думав про це саме, але я справді старію й збираюся перед боєм, як старий боксер, це правильно відмічено. Розминка думки. Добре сказано, саме так, розминка думки… В Штатах перед трагедією в Чілі міделиварники лаяли Альєнде, бо він зробив усе, аби підняти цю галузь у себе в країні, зате ті янкі, які виробляли верстати для міделиварної промисловості, були схильні до дружньої кооперації з Народною єдністю. Треба знайти кілька днів і засісти в Шьоньофі у бібліотеці, щоб поглянути, які мирні галузі промисловості Штатів та банки, що їх фінансують, згодні на співробітництво з Санчесом. Ці люди тільки й можуть сказати правду, чому зараз почали говорити саме про Дігона як сатану антигариваської змови. А втім, — заперечив він собі, — коли люди Морганів і Меллонів почали боротьбу проти свободи головного конкурента, вони називали його відкрито: Рокфеллер. Може, й тепер відбувається те саме? І я марно вигадую сюжет? Таке можливо, — сказав собі Степанов, — усе можливо в цьому найдивовижнішому з усіх світів…»
Він подивився на покажчики (весь аеропорт у покажчиках — не можна втрачати ні секунди, бо з них складаються століття, по яких історики судять про націю); поштових кіосків було кілька; купив гарний, з розводами аркуш паперу, конверт для авіалиста, написав адресу — не так як заведено у нас, починаючи з міста, а з імені: «Харрісон Болс, 67 вулиця, готель «Плаза», Нью-Йорк, США». (Встиг подумати: «У нашому бюро перевірки довелося б воювати зі зчитувачами, напевне вимагали б, щоб я писав «Гаррісон», так дають в наших довідниках, отже, так і пиши; господи, скільки я мучився зі словом «гаухсляйтер», будь воно тричі неладне; завжди виправляли «я» на «е», щоб усе було як у німецькому письмі, але ж буквосполучення «еі» звучить у німців як «яй», саме «гаухсляйтер»; ніщо не допомогло; без паперу комашина, а з папером ти людина, точніше не скажеш».)
«Дорогий Харрісон, привіт тобі з Орлі. Я був тут у своїх справах, але життя — штука швидкоплинна, я, на жаль, ще й досі не можу послухатися поради Плінія-молодшого, який мудро повчав друга: доручи своїм людям обтяжливу роботу по господарству, а там, лишившись на самоті, повністю віддайся наукам, осягни таємниці знання, щоб після тебе лишилась хоч крихта такого, що належало б тобі одному.
Доля нашого з тобою колеги Лиска (якщо ти бував у Прес-центрі Шьоньоф, міг з ним зустрічатися, кажуть, добрий хлопець) примусила мене придивитися до справи Леопольдо Граціо якнайуважніше, і, як тільки я почав до цієї справи придивлятись, виплило прізвище Баррі Дігона. Повір, це не злі підступи комуністичної пропаганди, яка штовхає ногами бідолашних уолл-стрітовських акул, це прийшло до мене не від нас, а від вас. Тому, якщо ти не розголосиш цей великий секрет, будь ласка, допоможи мені зрозуміти, розпитай своїх колег в редакції — «Нью-Йорк таймс» знає все, хай живе «Нью-Йорк таймс»! — чому ваші люди так недвозначно приплітають саме Дігона до вузла Гариваса. Хто з його конкурентів зацікавлений у тому, щоб кивати саме на нього, а не на Рокфеллерів, як це за традицією робиться? Чи Дігон зовсім переорієнтувався з Європи на Американський континент? Адже він ніколи не працював на півдні. Правда, я ним давно не цікавився, з кінця шістдесятих років, міг і відстати. Як і ти, я не дуже полюбляю, коли мені нав’язують точку зору, «в усьому хочу я дійти самої суті», це писав Пастернак. А він писав прекрасно. Ось я й звертаюсь до тебе з таким проханням.
Напиши мені в європейський Прес-центр у Шьоньоф. Напиши про себе, ми ж не бачились чорт знає скільки років. Що стосується мене, то, поки що доля прихильна до мене, я потихеньку готую себе до її неприхильності, знаєш, Монтень правду каже: ми привчаємо себе до війни, фехтуючи на розкішних турнірах у дні миру.
Буду дуже вдячний тобі, якщо виконаєш моє прохання.
Дмитро Степанов».
… Уже в літаку Степанов написав ще дві листівки, Францу Зібліху в Гамбург і Хуану Мануелю в Мадрід; найбільше йому, звичайно, міг би допомогти Хуан Мануель, але як справжній гідальго він був сильний у слові сказаному; міг годинами розповідати неймовірні історії в «Хіхоні», що на розі колишньої авеніди Генералісимо і колишньої кальє Прімо де Рівери; тепер, на щастя, багато що повернулося на круги своя, до прекрасної пори того Мадріда, коли там жили Хемінгуей, Сироїжкін, Андре Мальро, Роман Кармен і Пікассо; Гран Віа — що може бути достойнішим цієї назви однієї з найкрасивіших вулиць Європи?!