43
17.10.83 (23 години 58 хвилин)
Шору подзвонили, коли він уже ліг спати; передачі телебачення ФРН стали такими ж нудними, як і місцеві; останні вісті він завжди слухав у машині, повертаючись з комісаріату додому, або ж уранці, за кавою, перегортаючи газети; скрізь те саме, читати нічого; в кожному рядку тривожне чекання чогось невідворотно страшного; лякають один одного, лякають…
Шор увімкнув світильник, зняв трубку, певен, що дзвонять з відділу, не інакше як Папіньйон — активний, немов матадор першого поля, рявкнув:
— Шор.
— Мосьє Соломон Шор?
Голос був незнайомий, владний, розложистий.
— Так.
— Пробачте за пізній дзвінок. Мені сказали, що у вас може бути прес-конференція, я думав, що вона закінчиться дуже пізно… Ви вже спали?
— Засинав. Хто говорить?
— Я з «Союзу осіб, які зазнали расової дискримінації», мосьє Шор. Моє прізвище Зеккер. У мене є деякі новини, пов’язані з долею вашого брата Еріха.
Шор рвучко підвівся, відчув, як глухо застугоніло серце. Взяв сигарету і, відкашлявшись, спитав:
— Він знайшовся?
— Все не так просто, мосьє Шор. У мене практично немає часу, приїхав тільки на два дні, але я згоден побачитися з вами завтра до роботи, скажімо о восьмій. Можемо випити кави, я зупинився в «Цур голден пост»…
— Гаразд, я приїду о восьмій, мосьє Зеккер… Про псяк випадок, будь ласка, залишіть ваш телефон.
— Зараз, хвилинку, надіну окуляри… Тут такі малесенькі цифри на апараті… Так, тридцять три, сімнадцять, сорок чотири… Записали?
— Запам’ятав. Ви зупинилися в номері на другому поверсі, над входом до ресторану?
— Абсолютно правильно.
— Завтра я сидітиму за першим столиком біля дверей у сірому костюмі…
— Мосьє Шор, я бачив ваші фотографії в газетах, я вас пізнаю, на добраніч…
— І вам добрих снів…
Шор вимкнув нічник, закинув руку за голову, правою стиснув сигарету, немов хотів її розплющити…
… Еріх був старший, йому виповнилось шістнадцять у сорок четвертому, і він жив у німецькому Базелі; батьки розлучилися; він з матір’ю лишився в Німеччині, батько і Соломон поїхали в Берн, тут були знайомі, які й віддали хлопчика в хорошу школу; коли батько домовився про квартиру для своєї колишньої дружини й сина, німці закрили кордон; маму погнали в Равенсбрюк, а потім у Освенцім і там спалили; Еріха переховували знайомі, а в грудні сорок четвертого він зник; після війни батько шукав його по всьому світу аж до самої своєї смерті; заповів шукати брата Соломонові; і ось цей нічний дзвінок; так тут не дзвонять, щось не те…
Шор знову ввімкнув нічник, набрав номер чергового з управління.
— Шарль? Це я, дорогий, пробач, що так пізно тебе турбую. Якщо тобі не важко, з’ясуй, причому негайно, але тактовно, без шуму, коли в «Цур голден пост» прибув якийсь пан Зеккер, звідки він приїхав, чи сам один, ну, і все інше, що вдасться з’ясувати, о’кей?
— О’кей, інспекторе… Як буде щось цікаве, розбудити чи доповісти вранці?
— Неодмінно буди… Та навряд чи я засну.
— Ви прекрасно розмовляли з журналістами.
— Дякую.
— Я подзвоню, Соломоне…
Шор поклав трубку, встав, накинув халат, вийняв на кухні з холодильника банку пива, відкупорив, — біла піна, що пахла дубовою діжкою, оббризкала його, — випив одним духом і знову подумав: «Це неспроста, я поки ще не можу збагнути, в чому справа, але це неспроста».
Він пішов у свій кабінет, увімкнув світло, сів до столу, присунув ближче фотографію Еріха: носатий, маленький, кучерявий, шия тонка; чому, раптом спало йому на думку, в усіх єврейських дітей, які народилися в бідних сім’ях, такі жалюгідні, тонкі шиї?
І уявив собі мокре шосе, колону маленьких в’язнів, собак, есесівців, а потім відчув запах барака, куди їх загнали перед тим, як відправити в «баню», де маленьких чоловічків отруять газом і вони корчитимуться на цементній підлозі, а у вічко спостерігатимуть за цим дорослі чоловіки в чорній формі і сміятимуться над «жиденятами», а після цього підуть у свою їдальню і наїдяться супу з картопляними котлетами.
Шор згадав, як батько вперше повів їх до театру дивитись «Синій птах». Вони з Еріхом тоді сиділи на гальорці, завмерши від щастя, взявшись за руки, і як же довго вони потім мріяли, що до них прилетить добра фея і життя їхнє стане радісним, таким, як у цих бідолашних дітей дроворуба…