Крістофер Пріст
ПРЕСТИЖ
Присвячується Елізабет та Саймону
Частина перша. ЕНДРЮ ВЕСЛІ
І
Усе почалося в поїзді, що прямував на північ Англії, але невдовзі я з’ясував, що ця історія триває понад сотню років.
Тоді мене не турбували ніякі передчуття: я вирушав у відрядження, аби перевірити інформацію про неприємний інцидент у якійсь релігійній секті. У мене на колінах лежав товстий пакунок, доставлений ранковою поштою. Я не поспішав розпечатувати його — кілька днів тому мені зателефонував батько й повідомив про посилку, але я пропустив його слова повз вуха. Довкола панував хаос: моя дівчина вирішила покинути мене й носилася туди-сюди, гримаючи дверима спальні.
— Добре, тату,— мовив я, спостерігаючи за тим, як Зельда мчить повз мене з коробкою моїх компакт-дисків.— Надішли мені поштою. Я подивлюся.
Я відкрив пакунок після того, як прочитав ранковий випуск «Кронікл» і купив у рознощика сандвіч і розчинну каву в пластянці. Всередині виявилася велика книга у м’якій палітурці, між сторінками якої була вкладена записка, а також — згорнений навпіл надірваний конверт.
У записці було сказано таке: «Любий Енді, ось книжка, про яку я тобі розповідав. Гадаю, її відправила саме та жінка, що телефонувала мені. Вона розпитувала, як тебе знайти. Додаю конверт, в якому принесли книжку. Штемпель нечіткий, але роздивитися можна. Мама дуже цікавиться, коли ти до нас навідаєшся. Як щодо наступних вихідних?
З любов’ю —
Тато».
Нарешті я пригадав деякі подробиці нашої телефонної розмови. Батько сказав, що мені передали книжку, і, судячи з усього, відправниця — далека родичка, оскільки вона щось говорила про мою сім’ю. Треба було слухати уважніше.
Хай там як, а я отримав книжку. Вона називалася «Таємні прийоми сценічної магії», і написав її якийсь там Альфред Борден. Щось на кшталт довідника, де описувалися різні маніпуляції ілюзіоністів, фокуси з картами, трюки з шовковими хустками і таке інше. Єдине, що привернуло мою увагу,— це оформлення. Нещодавно опублікована книга нагадувала факсимільне відтворення старого видання, що підтверджувалося специфічним шрифтом, ілюстраціями, заголовками й вичурним стилем.
Я не розумів, чим могла зацікавити мене подібна книжка, крім імені автора. Я теж з’явився на світ під прізвищем Борден, але ношу прізвище прийомних батьків, відколи мене усиновили. Офіційно мене звуть Ендрю Веслі. Хоча ніхто не приховував, що я — усиновлена дитина, я завжди вважав Дункана та Джилліан своїми справжніми батьками, щиро любив їх і поводився як рідний син. Наші стосунки залишилися незмінними. Я геть нічого не відчуваю до біологічних батьків. Мені байдуже, що з ними сталося і чому вони відмовилися від мене. Я подорослішав, проте бажання розшукати їх не виникло. Що було, то загуло. Я не переймаюсь долею цих людей.
Щоправда, з моїм минулим пов’язана одна таємниця, що загрожує перетворитися на нав’язливу ідею.
Я певен — точніше, майже певен,— що мав брата-близнюка, з яким нас розлучили після усиновлення. Не маю жодного уявлення, чому з нами так вчинили і де він перебуває зараз, але я анітрохи не сумнівався, що ми одночасно потрапили в прийомні родини. Вперше я запідозрив про його існування в підлітковому віці. Якось мені попався пригодницький роман, де описувалося, що більшість близнюків поєднані незбагненним зв’язком на телепатичному рівні. Навіть якщо вони живуть у різних країнах, за сотні миль один від одного, це не заважає їм обмінюватися інформацією і поділяти біль, подив, щастя, пригніченість. Коли я прочитав це, мені сяйнула здогадка і чимало незрозумілих речей раптом набули сенсу.
Скільки я себе пам’ятаю, мене не полишало відчуття, що моє життя належить не тільки мені. В дитинстві я не надавав цьому значення і вважав, що таке трапляється з усіма хлопцями. Згодом, переконавшись, що жоден із моїх друзів не мав цього досвіду, я намагався розкрити таємницю. Книжка принесла мені неабияке полегшення і начебто дала відповіді на всі питання. Десь там існував мій брат-близнюк.
Наша близькість відчувається невиразно — мені здається, що хтось оберігає мене, спостерігає за моїм життям. Часом надходять значно чіткіші сигнали. Я описав би ці відчуття як постійне тло, крізь яке вряди-годи пробиваються більш конкретні і точні «послання», хоча спілкування завжди здійснюється несловесними засобами.