29 грудня 1900
У Колдлоу-Хаус
Я — щаслива людина: мені дали другий шанс почати нове життя. Нестерпно згадувати різдвяні свята минулих років, що їх я провів далеко від моєї родини; страшно подумати, що я можу знову втратити своє щастя.
Саме тому я ретельно готуюсь зробити те, що потрібно, аби запобігти тому, що станеться, якщо мій план зірветься. Я навмисно висловлююсь туманно: тепер, коли я двічі прорепетирував «Блискучу мить» і пересвідчився, що апаратура працює бездоганно, необхідно бути насторожі й зберігати таємницю, не розкриваючи подробиці навіть у моєму щоденнику.
Коли діти сплять, а Джулія переконує мене зайнятися справами, я зосереджуюсь на управлінні маєтком. Маю намір відновити все, що геть занепало через недбалість мого брата.
31 грудня 1900
Коли я пишу ці рядки, дев’ятнадцяте сторіччя добігає кінця. За годину я спущусь до вітальні, де на мене чекають Джулія з дітьми, і ми разом зустрінемо Новий рік і Нове сторіччя. Сьогоднішня ніч поєднує передвістя майбутнього й неминучі спогади про минуле.
Оскільки я мушу дотримуватися секретності, зазначу одне: цього вечора ми з Хаттоном виконали те, що належить. Так мало бути.
Ці слова написані рукою, що тремтить від первісних страхів, що полонили мою душу. Я довго сушив голову над тим, що було б доречно розповісти про нашу роботу, і дійшов висновку, що єдино правильне рішення — описати події чесно, просто, без усіляких прикрас.
Сьогодні, щойно надворі стемніло і ми відвели дітей до спальні — трохи подрімати перед святкуванням приходу нового сторіччя,— я попередив Джулію про свої плани й залишив її чекати у вітальні.
Я покликав Хаттона, після чого ми вийшли з будинку, перетнули Східну галявину і попрямували до родинного склепу. Останки престижів ми перевозили в садовому візку.
Єдиним джерелом світла були наші гасові ліхтарі, захищені від вітру. Відчинити браму в темряві виявилося непросто — кілька хвилин ми возилися зі старим замком, який заклинив через тривале невикористання.
Коли дерев’яні двері розчахнулися, Хаттон занервував. Мені стало страшенно шкода його, і я мовив:
— Хаттоне, ви не зобов’язані супроводжувати мене. Можете зачекати тут, якщо бажаєте. Або вертайтесь додому, а я піду сам.
— Ні, мілорде,— щиро сказав він.— Я погодився на це. Правду кажучи, я не хотів би йти туди сам і смію припустити, що ви теж воліли би утриматися. Але ми лише уявляємо небезпеку. Насправді боятися нічого.
Ми залишили візок неподалік від входу й обережно увійшли всередину, освітлюючи дорогу ліхтарями. Спрямовані вперед промені мало що дозволяли розгледіти; на стінах танцювали величезні тіні. Я невиразно пам’ятав цей склеп, тому що відвідував його один раз, ще в дитинстві. Маленький проліт грубо вирізаних кам’яних сходинок привів нас униз, до схилу гори, і там, біля підніжжя сходів, де печера дещо розширялася, ми натрапили на другі, внутрішні двері.
Ці двері не були зачинені, але важко піддавалися, і нам довелося докласти зусиль, аби зсунути їх із місця. Нарешті вони зі скрипом відчинилися, і ми прослизнули в бездонний чорний простір. Ми не бачили, а радше вгадували обриси печери, що простиралася попереду. Сяйво ліхтарів ледве прорізало морок.
Повітря було просякнуте їдким запахом, настільки проникливим, що його смак немовби відчувався в роті. Я опустив свій ліхтар і підкрутив ґніт, сподіваючись отримати більше світла. Наше вторгнення порушило спокій цього місця, і довкола завирували мільйони пилинок.
Десь поряд заговорив Хаттон; у задушливому підземеллі його голос лунав стишено:
— Сер, чи не час принести престижі?
Риси його обличчя майже не розрізнялися у неясному мерехтінні.
— Гадаю, так. Вам потрібна допомога?
— Я просив би вас почекати під сходами, сер.
Він хутко побіг нагору, і я зрозумів, що йому хочеться якнайшвидше закінчити цю справу. Коли вогник його ліхтаря зник, я гостро відчув свою цілковиту самотність і вразливість; мною опанували дитячі страхи — темряви та смерті.
Тут, у цій печері, знайшли вічний починок більшість моїх предків, похованих на скелястих виступах; від них не лишилося нічого, крім скелетів та уламків кісток, прикритих зотлілими саванами й припорошених пилом. Посвітивши ліхтарем у різні боки, я роздивився смутні контури найближчих надгробків. Було чути, як у глибинах склепу, куди не сягало світло, шарудить якийсь великий гризун.