Я звернув праворуч і, простерши руку перед собою, обмацав одну з кам’яних плит, розташовану на рівні моїх грудей. Виявив крихітні гострі предмети, що розсипалися від легенького дотику. Сморід моментально посилився, і мені перехопило дух. Я відсахнувся і в слабкому блиманні встиг побачити фрагменти зогнилих трупів.
Попри мою відразу, я високо тримав ліхтар і роззирався довкола. Реальність не могла зрівнятися з моїми фантазіями. Мені ввижалося, що давно померлі предки, розтривожені моїм візитом, прокинулися і тихенько ворушаться, піднімаючи жахливі черепи або кістляві руки, зловісним скрипом виражаючи власні потаємні страхи, викликані моєю появою.
На одній з цих полиць покоївся прах мого батька.
Я не тямив себе від жаху. Мене охопило бажання чкурнути слідом за Хаттоном — до виходу, на свіже повітря, проте я усвідомлював, що маю відступити вглиб. Утім, паралізований страхом, я не міг рушити в жодному напрямку. Я раціональна людина, схильна шукати логічні пояснення і застосовувати наукові методи, але впродовж тих секунд, поки Хаттон був відсутній, я почувався безпорадним перед незбагненними силами.
Нарешті я зачув кроки мого помічника, який волочив перший із двох об’ємних мішків із престижами. Я залюбки кинувся допомагати йому, хоча він міг би впоратися самотужки. Протискаючись крізь двері, я був змушений опустити ліхтар, і ми працювали в непроглядній темряві (Хаттон залишив свій ліхтар надворі).
— Я надзвичайно радий, що ви підтримали мене, Хаттоне,— зізнався я.
— Розумію, мілорде. Я б не насмілився прийти сюди сам.
— Тоді нам краще поквапитися.
Цього разу ми підійшли до візка вдвох і стягли вниз другий важкий мішок.
Згідно зі своїм початковим планом, я збирався повністю оглянути склеп і знайти найкраще місце для зберігання престижів, проте, опинившись у підземеллі, відразу передумав. Продовжити пошуки з нашими ліхтарями було неможливо, тож я вирішив обмежитися ближніми ділянками. Мене лякала перспектива нишпорити по всіх цих полицях і надгробках, що чітко поставали в моїй уяві. Обабіч проходу скупчилися домовини, а печера простягалася кудись далеко. Скрізь покоїлися мерці, все нагадувало про смерть і тлінність буття. Єдиними живими істотами були щури.
— Покладемо мішки тут,— мовив я.— Якомога вище від підлоги. Завтра я спущусь сюди при денному світлі. І візьму з собою потужніший ліхтар.
— Розумію, сер.
Ми разом підійшли до лівої стіни й накинули оком на іншу плиту. Набравшись духу, я обмацав її руками й не виявив нічого особливого. Тоді ми з Хаттоном розмістили там обидва мішки. Мовчки виконавши неприємну роботу, ми квапливо вийшли зі склепу і затріснули за собою зовнішні двері. Я здригнувся.
Опинившись у холодному нічному саду, ми потиснули один одному руки.
— Дякую за допомогу, Хаттоне,— сказав я.— Я навіть не уявляв, що внизу так страшно.
— Я теж, мілорде. Чи можу я бути чимось корисним для вас?
Я замислився.
— Може, ви з дружиною приєднаєтесь до нас із леді Колдердейл? Чекатиму на вас опівночі. Ми святкуватимемо Новий рік.
— Дякую за запрошення, сер. Це велика честь для нас.
Отак закінчилася наша експедиція. Хаттон відкотив візок до садового сараю, а я перетнув Східну галявину й, обійшовши будинок, зупинився перед парадним входом. Потім я попрямував до своєї кімнати, щоб описати сьогоднішні події по свіжих слідах.
Однак я здійснив задум пізніше, ніж передбачалося. Увійшовши до кімнати, я мимохіть побачив своє відображення у гардеробному дзеркалі й остовпів.
Густий білий пил вкривав мої чоботи й щиколотки. Плечі та груди були обліплені павутинням. Скуйовджене волосся ледь виднілося під товстим шаром сірого бруду, що також в’ївся в моє обличчя — потворну маску, де виділялися запалені очі. На якусь мить я заціпенів, наляканий цим видовищем. Здавалося, відвідини сімейного склепу призвели до жахливої трансформації, зробивши мене схожим на мешканців підземелля.
Відкинувши ці думки разом із пропиленим одягом, я заліз у наповнену гарячою водою ванну, що чекала на мене, і змив весь бруд зі свого тіла.
Отже, я записав усе, що хотів. Наближається північ. Зараз моя родина та інші домочадці зберуться заради простого красивого ритуалу проводжати старий рік (а в цьому випадку не тільки рік, а ціле сторіччя) і зустрічати новий.
Двадцяте сторіччя стане для моїх дітей періодом дорослішання і процвітання, а я, людина минулої епохи, поступлюся їм місцем, коли проб’є мій смертний час. Але, перш ніж піти з життя, я маю намір залишити по собі яскравий слід на цій землі.