Таке припущення видавалося правдоподібним, і, якби все обмежувалося цими вивертами, я міг би прийняти версію Кеніґа. Але роки кочового життя — постійні переїзди, підбір асистентів, пошук житла та різні нюанси гастрольної рутини — навели мене на іншу думку. Борден, безсумнівно, має власний штат: насамперед це конструктор, сценічні асистенти, робітники, вантажники, театральний агент. Якщо всі ці люди знають його таємницю, їхнє вміння зберігати мовчання заслуговує на похвалу.
З іншого боку, якщо персоналу не можна довіряти (що найбільш імовірно, зважаючи на людську сутність), брати Бордени мусять уживати низку застережних заходів, аби не видати себе.
Крім того, варто враховувати певні реалії театрального життя. Наприклад, чим займається Борден-2 між денним і вечірнім показами? Невже він ховається, поки його брат відпочиває у фоє разом з іншими акторами? Чи він крадькома пробирається до гримерної і сидить там, чекаючи наступного виступу?
Як їм вдається непомітно входити й виходити з театрів? Вахтери ревно охороняють службові приміщення, причому деякі з них настільки ретельно перевіряють особу відвідувачів і розпитують їх про мету візиту, що подейкують, ніби навіть відомі актори страшенно бояться запізнитися чи провести за лаштунки коханку. Звісно, існують інші способи проникнути до службової частини, зокрема через склади декорацій та головний вхід, проте всі вони знову ж таки передбачають старанну підготовку, необхідність дотримуватися секретності й готовність терпіти величезну кількість незручностей.
— Бачу, що я дав вам поживу для роздумів,— мовив Кеніґ, обірвавши ланцюжок моїх думок. Він простяг руку з порожнім келихом, ніби натякаючи, що було б непогано повторити, але мені треба було зосередитися й осмислити почуте, тож я доволі грубо забрав у нього келих.
— Чи певні ви, що цього разу отримали достовірну інформацію і встановили факти? — спитав я.
— Більше ніж упевнений, сер. Клянусь.
— Минулого разу ви дали мені кілька підказок, щоб я перевірив інформацію. Чи можете запропонувати щось подібне зараз?
— Ні. Я можу лише присягтися, що це правда. Повірте мені на слово. Я бачив двох близнюків на власні очі. Гадаю, інші докази не потрібні.
— Може, вони не потрібні вам.— Я підвівся, даючи зрозуміти, що настав час прощатися.
Підхопивши капелюха й пальто, Кеніґ попрямував до виходу. Я відчинив перед ним двері й ніби ненароком зазначив:
— Ви не виявили цікавості щодо техніки виконання мого трюку.
— Я сприймаю це як магію, сер.
— І ви не запідозрили, що я маю брата-близнюка?
— Я знаю, що ви його не маєте.
— Отже, ви провели розслідування,— мовив я.— А Борден? Чи цікаво йому, як я виконую свій трюк?
Містер Кеніґ виразно підморгнув мені.
— Я певен, що вони з братом воліли, аби ви не дізналися, наскільки їм цікаво.— Він простяг мені руку, і ми обмінялися рукостисканням.— Ще раз прийміть мої вітання. Вибачте мені мою зухвалість, але я був радий переконатися, що ви при доброму здоров’ї.
Кеніґ пішов, перш ніж я встиг відповісти. Втім, я здогадуюсь, що він мав на увазі.
7 вересня 1902
У Лондоні
Мій короткий ангажемент у театрі «Делі» добіг кінця. Я маю можливість відкласти справи в Лондоні й здійснити мою заповітну мрію — провести цілий місяць із Джулією та дітьми в Дербіширі. Завтра я вирушаю на північ. Вілсон поїхав першим, аби здійснити звичну процедуру — позбутися моїх «престижів».
Сьогодні вранці я переніс апарат Тесли до моєї студії (в цілях безпеки), видав зарплату своїм асистентам на кілька тижнів уперед, сплатив першочергові рахунки й обговорив з Анвіном контракти на осінь та зиму. Судячи з усього, я багато виступатиму з середини жовтня до березня чи квітня наступного року. За попередньою оцінкою, мої прибутки — навіть з урахуванням накладних витрат — зроблять мене багатим, перевершивши найбожевільніші фантазії моєї юності. Найбільш імовірно, що наприкінці наступного року я зможу назавжди полишити сцену.
Такі міркування змушують мене згадати прощальні слова Кеніґа. Гадаю, слід розтлумачити їх докладніше.
Кілька місяців тому, коли я почав відпрацьовувати «Блискучу мить», у мене блиснула ідея — внести яскравий завершальний штрих. До цього мене спонукали відчуття, неначе я помираю і воскресаю щоразу, як виконую свій трюк. Завдяки ретельно виставленому світлу і відповідному театральному гриму я створюю ілюзію, ніби в кінці виступу, після переміщення в просторі, я маю більш утомлений вигляд, ніж на початку. Усім здається, що це випробування геть виснажило мене. Публіка бачить змарнілого чоловіка, який загравав зі смертю.