Логічно, що Борден-2 не може бути батьком. (Дотримуючись загальних моральних норм, я припускаю, що Борден-2 відмовився як від одруження, так і від зачаття дітей.) Тоді він вважається дядьком, який рідко бачиться з родичами й емоційно відчужений від них. Дружина, мати відчувала би природне бажання тримати його на відстані.
Хистке становище.
Ці два пояснення є настільки малоймовірними, що я змушений повірити в третє: брати Бордени свідомо не розповіли жінці правду і замилювали їй очі, проте вона не надавала цьому значення. Інакше кажучи, вона здогадалася, що відбувається (хто б не здогадався на її місці?), але з якихось особистих причин не заперечувала.
Хоча моя теорія має певні недоліки, я схильний обрати її з-поміж усіх можливих. У будь-якому разі інтрига Борденів видається чимось неймовірним.
Я здатен далеко зайти задля збереження власних секретів і часто вживав ризикованих заходів, але я не дозволю, щоб потайливість перетворилася на манію. Невже Борден та його гіпотетичний брат-близнюк настільки схиблені на своїй таємниці, як стверджує Кеніґ?
Мене роздирають сумніви.
Зрештою, розгадка не має суттєвого значення: фокус залишається фокусом, і кожен глядач, який бачить його, знає, що це обман. Проте Джулія неабияк постраждала через мою ворожнечу з Борденом, і часом траплялося, що моє життя висіло на волосині з вини цього чоловіка. Гадаю, він — один із тих божевільних, що роблять фетиш зі своїх секретів; дуже прикро, що наші шляхи перетнулися.
З іншого боку, саме наша ворожнеча підштовхнула мене до розробки нового трюку, завдяки якому я розбагатів і прославився.
27 листопада 1902
Десь між Вейкфілдом і Лідсом
Після довгого й благотворного відпочинку в Дербіширі з Джулією та дітьми я знову вирушаю в дорогу. Завтра починаються гастролі в театрі короля Вільгельма в Лідсі, де у мене заплановано два вечірні виступи до кінця наступного тижня.
Звідти я поїду до Дувру, де мій номер буде окрасою програми в театрі «Оверкліф». Потім я проведу тиждень у Портсмуті й зустріну там Різдво.
Я втомився, але почуваюсь щасливим.
Іноді люди звертають увагу на мій кепський вигляд і зі щирою турботою розпитують мене про можливі хвороби. Я тримаюсь мужньо.
1 січня 1903
Отже, настав рік, коли Руперт Енджер покине цей світ. Я ще не визначився з датою своєї смерті, але це станеться не раніше, ніж завершиться американське турне.
За три тижні ми відчалимо з Ліверпулю до Нью-Йорку й повернемося лише в квітні. Проблема усунення «престижів» почасти вирішена; на щастя, наше завдання полегшується тим, що я усереднено демонструватиму «Блискучу мить» лише один раз на тиждень. За необхідності я повторю те, що робив раніше, хоча Вілсон запевняє мене, що знайшов вихід. Турне продовжиться за будь-яких обставин.
Джулія та діти супроводжуватимуть мене; не підлягає сумніву, що ці гастролі згодом називатимуть прощальними.
30 квітня 1903
Дозволив Анвіну приймати заявки на мої виступи до кінця цього року і навіть на перші місяці 1904-го. Однак наприкінці вересня я помру. Ймовірно, це трапиться в суботу, 19 вересня.
15 травня 1903
У Лоустофті
Після шаленого, надзвичайно успішного турне американськими містами, як-от Нью-Йорк, Вашингтон, Балтимор, Ричмонд, Сан-Луїс, Чикаго, Денвер, Сан-Франциско, Лос-Анджелес… я прибув до містечка Лоустофт, що в графстві Саффолк. У США я міг би заробити кругленьку суму, проте сцени на кшталт «Павільйону» в Лоустофті обіцяють невеличкий прибуток — я отримаю скромний гонорар.
Гастролі триватимуть тиждень. Перший виступ відбудеться завтра.
20 травня 1903
Довелося скасувати обидва вечірні покази, і завтрашні виступи теж опинилися під загрозою зриву. Пишучи ці рядки, я схвильовано чекаю на приїзд Джулії.
Я — йолоп, цілковитий безмозкий йолоп!
Лихо сталося вчора ввечері, під час другого виступу. Перша половина програми добігла кінця. Я настільки розлючений, що мені важко розповідати про ці події.
Треба зберігати спокій.
Нещодавно я додав до мого репертуару новий картковий фокус. На сцену запрошується випадковий глядач; він бере карту і пише своє ім’я на лицьовій стороні. Я відриваю кутик карти й передаю його добровольцю. Пошкоджена карта розміщується всередині паперового конверта, який я підпалюю. Коли полум’я згасає, я дістаю з попелу велику помаранчу, розрізаю її навпіл і витягаю звідти підписану карту. Звичайно, кутик, що залишився в руках помічника, збігається з нею.