Вчорашнім добровольцем став чоловік, якого я прийняв за місцевого мешканця: високий, кремезний червонощокий здоровань розмовляв із саффолкським акцентом. Ще на початку виступу я запримітив цього типа, що сидів у центрі першого ряду; щойно мій погляд упав на добродушне, дурнувате обличчя, я обрав його як потенційного добровольця. Він справді запропонував свої послуги, щойно я оголосив, що мені потрібен помічник (така блискавична реакція мала би насторожити мене). Однак, поки я виконував фокус, він чудово підіграв мені й навіть разів зо два розсмішив публіку своїм простуватим гумором і банальними репліками («Візьміть карту»,— попросив я. «Як це? Куди її взяти, сер? Додому?» — витріщивши очі, відповів він, явно налаштований розважати людей.)
Як же я не здогадався, що то був Борден?! Тим паче що він дав мені підказку, написавши на гральній карті «Альф Редбон» — майже анаграму свого імені. Проте, зосередившись на роботі, я повірив, що саме так його звуть.
Завершивши картковий фокус, я потиснув йому руку, подякував, назвав на ім’я і поаплодував разом з іншими глядачами, поки Естер, моя нинішня асистентка, вела його до спуску зі сцени.
Кілька хвилин по тому я готувався до демонстрації «Блискучої миті» і не звернув уваги на те, що містер «Редбон» не повернувся на своє місце.
Я так напружився перед виконанням важкого трюку, що помітив його відсутність краєчком ока, не замислившись над тим, що це означало. Водночас я відчував, що припустився помилки, але не міг визначити, в чому вона полягала.
І лише тоді, коли апарат Тесли пронизав струм і довкола мого тіла зазміїлися щупальця високовольтних розрядів, змусивши публіку затремтіти від жаху, я збагнув, чим загрожує мені зникнення добровольця. Мене як громом ударило!
На жаль, я схаменувся надто пізно. Прилад був увімкнений, тож мені довелося продовжити виступ.
На цьому етапі нічого не можна змінити. Навіть місце моєї матеріалізації є чітко визначеним. Введення координат — надто складний і тривалий процес, що потребує попередньої підготовки. Минулого вечора я налаштував апаратуру, орієнтуючись на те, що після транспортування опинюсь у верхній ложі ліворуч від сцени (ми домовилися з керівництвом театру, що квитки на ці крісла не продаватимуться). Ложа розташована приблизно на тій самій висоті, що й головний балкон; її добре видно майже звідусіль.
Згідно з моїми розрахунками, матеріалізація мала відбутися прямісінько на поруччі ложі: осяяний прожектором, я вигулькував нагорі, обличчям до зали, удаючи, ніби силкуюсь утримати рівновагу, махаючи руками й судомно звиваючись усім тілом. Під час першого виступу все йшло за планом і моє магічне переміщення викликало бурхливу реакцію публіки — крики, верески, стривожені вигуки, що змінилися оглушливими оплесками, поки я спускався на сцену по канату, який мені кинула Естер.
Аби матеріалізуватися на поруччі обличчям до глядачів, мені треба стати спиною до ложі, не виходячи з апарату Тесли. Публіка, звісно, не відає, що прийнята мною поза точно відтворюється в місці моєї появи. Перебуваючи в клітці, я не бачу точку, куди збираюсь перенестися.
Коли я збагнув, що Борден нишпорить десь поряд, мною опанувала страшна впевненість: він знову хоче зірвати мій номер! А раптом він причаївся в ложі і штовхне мене вниз, щойно я з’явлюсь на поруччі? Я відчув, як електрична напруга невідворотно зростає довкола мене. Хвилюючись, я повернув голову і звів очі до ложі, чиї обриси ледь розрізнялися крізь моторошні біло-блакитні спалахи. Нічого підозрілого я не помітив. Жодних перешкод не було, і, хоча я не міг зазирнути до ложі, туди, де стояли крісла, ніщо не вказувало на присутність сторонніх осіб.
Наміри Бордена були значно більш зловісними, і наступної миті я зрозумів, що саме він замислив. Коли я озирнувся і глянув на ложу, два явища фатальним чином збіглися в часі.
По-перше, переміщення мого тіла вже розпочалося.
По-друге, відключення електрики призвело до миттєвого знеструмлення. Блакитні вогні щезли, електричне поле згасло.
Я залишився на сцені, всередині дерев’яної клітки апарата, у всіх на видноті. Я дивився на ложу поверх свого плеча.
Транспортування припинилося! Однак уникнути запуску процесу не вдалося, і тепер я бачив свій власний образ на поруччі. То був мій привид, мій двійник, що на секунду заціпенів у тій самій позі, яку я прийняв, коли озирнувся: тулуб розгорнений впівоберта, ноги напівзігнуті, голова розвернута вбік, погляд спрямований догори.
Переді мною постав прозорий безплотний дублікат мене самого, незавершений престиж.