Поки я впивався в нього очима, він знервовано випростався, змахнув руками й упав у глиб ложі, зникнувши з мого поля зору!
Нажаханий цим видовищем, я виліз із клітки. Тим часом спалахнув скерований на ложу прожектор, що мав добре освітити місце моєї очікуваної матеріалізації. Глядачі підняли голови й завмерли в передчутті дива. Декотрі навіть зааплодували, але оплески швидко вщухли. Ложа була порожньою.
Я стояв на сцені сам. Мій номер було зірвано.
— Завіса! — заволав я, розвернувшись до лаштунків.— Опустіть завісу!
Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж механік почув мої крики і завіса поповзла вниз, відділивши мене від публіки. Аж тут підбігла Естер. Зазвичай вона вертається на сцену, отримавши конкретний сигнал — овації, що супроводжують моє балансування на поруччі, але цього разу склалася надзвичайна ситуація.
— Що сталося? — скрикнула Естер.
— Той доброволець… Куди він подівся?
— Не знаю! Я гадала, він повернувся на своє місце.
— Він пробрався за лаштунки! Ти ж маєш стежити, щоб добровольці спускалися до зали!
Я сердито відштовхнув її, підняв край завіси, зігнувся і вийшов до рампи. Освітлення вже встигли увімкнути, і глядачі повільно стікалися до виходу. Було очевидно, що люди здивовані й незадоволені таким поворотом подій; ніхто не дивився на сцену.
Я позирнув на ложу. Прожектор згас, а м’яке світло люстри заважало щось розгледіти.
Аж раптом почувся жіночий крик, а згодом — ще один. Жінка перебувала в будівлі, за ложами.
Метнувшись за лаштунки, я налетів на Вілсона, який квапливо прямував на сцену, розшукуючи мене. Задихаючись через те, що моїм легеням чомусь бракувало повітря, я наказав йому якомога швидше розібрати й спакувати апарат, після чого понісся до сходів, що вели до балкону та лож. Назустріч спускалися глядачі; коли я, лавіруючи між ними, почав підніматися, вони лаяли мене за те, що я створював незручності, причому ніхто не впізнав артиста, який зазнав ганебного провалу у них на очах. Невдахи приречені на миттєве забуття.
Кожна сходинка давалася мені дедалі важче. З грудей вихоплювалися хрипи, а серце калатало так, ніби я пробіг цілу милю, рухаючись вгору. Я завжди тримав себе у гарній фізичній формі й не уникав навантажень, але тієї миті несподівано відчув себе кульгавим товстуном. Насилу діставшись першого сходового майданчика, я зупинився й обперся об коване поруччя, поки мене оминав людський потік. Перепочивши кілька секунд, я наважився продовжити підйом.
Щойно я подолав дві сходинки, як усе моє тіло здригнулося від страшного нападу кашлю, чия сила вразила мене. Я геть ослаб. Серце билося наче молот, кров важко стукала в скронях, шкіра вкрилася рясним потом, груди здіймалися і тряслися. Я настільки виснажився, що ледве зробив вдих, проте, коли ковтнув трохи повітря, знову затремтів від безжального сухого кашлю, що розривав мене зсередини. Ноги підломилися, і я сповз на кам’яні сходинки. За кілька дюймів від моєї багатостраждальної голови маячили черевики останніх глядачів, що покидали театр. Мені було байдуже, що ці люди думають про мене. Я просто лежав — самотній і безпорадний.
Саме там мене знайшов Вілсон. Він допоміг мені сісти й підтримував, наче малу дитину, поки я намагався вирівняти дихання.
Поступово я віддихався й серце уповільнило свій ритм. Однак мої страждання на цьому не закінчилися — раптом мене пройняв озноб. Груди стали осередком пекельного болю, і хоча мені вдалося стримати черговий напад кашлю, я вдихав і видихав повітря надзвичайно обережно.
Нарешті я зумів вимовити:
— Ти бачив, що сталося?
— Сер, здається, Альфред Борден проникнув за лаштунки.
— Ні, я не про це! Ти бачив, що сталося після вимкнення струму?
— Я стояв за пультом, містере Енджер. Як зазвичай.
Під час виконання «Блискучої миті» Вілсон завжди стоїть за лаштунками і глядачі його не бачать, оскільки він прикритий задником павільйону. Попри те що йому відомі всі мої дії, він не бачить мене більшу частину часу.
Задихаючись, я описав примарний престиж, мигцем побачений мною. Вілсон здивувався і вмить запропонував збігати до ложі. Так він і вчинив, а я залишився безпомічно лежати на холодних голих сходинках. За кілька хвилин Вілсон повернувся і повідомив, що в ложі нікого немає, але стільці чомусь розкидані підлогою. Я мав повірити йому на слово, адже він завжди був надійним і кмітливим помічником.
Вілсон стягнув мене зі сходів і допоміг дістатися сцени. Я достатньо відновив сили, аби триматися на ногах самостійно. Уважно придивившись до верхньої ложі, я обвів поглядом спорожнілу залу, проте не виявив жодних ознак мого престижу.