Оскільки я довіряв науковим знанням Тесли, попервах я брав із собою паперові гроші, доки не збагнув, що виникають неминучі труднощі, пов’язані з дублюванням серійних номерів банкнот. Перед кожним виступом я досі кладу в кишеню кілька купюр високого номіналу, проте здебільшого надаю перевагу золоту. Жодного разу я не стикався з проблемами неточностей в роботі апаратури, про які попереджав Тесла,— мабуть тому, що переміщуюсь на малі відстані.
Сьогодні, після денного перепочинку, я знайшов три монети, що лежали в моїй кишені того страшного вівторка. Потримавши їх у долоні, я зрозумів, що вони важать менше за потрібне, що підтвердили конторські ваги: порівняно з аналогічними монетами, які не підлягали транспортуванню, вони справді були легшими.
Я підрахував, що ці монети — так само, як і я,— втратили близько сімнадцяти відсотків своєї маси. Зовні вони нічим не відрізняються від звичайних — той самий розмір, той самий дзвін при падінні на кам’яну підлогу. Так чи інакше, їх маса зменшилася.
29 травня 1903
За цей тиждень мені не стало краще. Я досі слабкий. Хоча загалом я почуваюсь добре — температура нормальна, тілесних пошкоджень немає, нічого не болить, нудота минула,— мене переповнює страшенна втома від будь-яких фізичних зусиль. Джулія не відмовляється від спроб вилікувати мене гарним харчуванням, але моя вага майже не збільшилася. Ми обоє робимо вигляд, ніби я одужую, заперечуючи очевидне: мені ніколи не вдасться повернути втрачену частину моєї сутності.
Попри вимушену кволість, мій мозок працює належним чином, що лише посилює розчарування і душевні муки.
Я взяв до уваги поради своїх близьких і вкрай неохоче скасував усі заплановані виступи. Аби відволіктися, я вмикаю апарат Тесли й пропускаю крізь нього невеличкі порції золота. Я не жадібна людина і не хотів би привертати зайву увагу надмірним збагаченням. Мені потрібна достатня сума на заможне життя моєї родини впродовж тривалого періоду — не більше й не менше. Наприкінці кожного сеансу я ретельно зважую транспортовані монети, але все залишається в нормі.
Завтра ми повертаємось до Колдлоу-Хаус.
18 липня 1903
У Дербіширі
Великий Дантон помер. Ілюзіоніст Руперт Енджер загинув унаслідок травм, отриманих під час невдалого виконання трюку в театрі «Павільйон» у місті Лоустофт. Він відійшов у вічність, залишивши вдову з трьома дітьми.
14-й граф Колдердейл живий, хоча й скаржиться на здоров’я. Зніяковіло він прочитав власний некролог у газеті «Таймз» — привілей, що надається одиницям. Звичайно, ім’я автора не вказано, проте я здогадався, що Борден не складав некролог. Моя кар’єра висвітлена в позитивному ключі, і в тексті немає натяків на заздрість чи приховану образу, що зазвичай відчуваються між рядків, коли прощальну промову доручають писати комусь із суперників небіжчика. Я відчув полегшення, виявивши, що Борден не має жодного стосунку до цієї публікації.
Справами Руперта Енджера наразі займається адвокатська контора. Він справді помер, і його тіло поклали в труну. Я розцінюю це як останній трюк Енджера — він віддав своє власне тіло на похорон. Джулія офіційно оголошена його удовою, а діти — сиротами. Усі вони були присутні на Хайґейтському цвинтарі, куди не допускалися сторонні особи. На прохання удови церемонія відбулася в родинному колі; представники преси й шанувальники ілюзіоніста не отримали запрошення.
Того ж дня я вирушив інкогніто до Дербіширу в супроводі Адама Вілсона та його родини. Він та Гертруда погодилися залишитися зі мною і стати моїми компаньйонами. Я маю можливість щедро нагородити їх.
Три дні по тому приїхала Джулія з дітьми. Якийсь час вона вважатиметься удовою Енджера, а згодом, коли люди забудуть про нас, поволі перетвориться, за своїм законним правом, на леді Колдердейл.
Здається, я давно звик помирати й воскресати, але цього разу мені не вдасться повторити свій трюк. Я ніколи не повернусь на сцену і буду змушений грати лише одну роль — ту, в якій мені відмовляв мій старший брат. Розмірковую над тим, як заповнити прийдешні дні.