— Кеніґе, десять років тому ви пустили мене по фальшивому сліду,— мовив я.
— Так, я не заперечую. І досі шкодую про це. Як я вже казав, моє відстоювання ваших інтересів пояснюється бажанням виправити ту помилку. Даю вам слово, що рукопис є справжнім, що я точно описав обставини, за яких він потрапив до мене, і, нарешті, що уцілілий брат Борден відчайдушно хоче повернути його.
— Як сталося, що він втратив ці записи? — спитав я.
— Міс Венскомб зрозуміла, що нотатки мають певну цінність для видавців. Коли їй терміново знадобилися гроші, вона вирішила запропонувати їх вам, а потім, зважаючи на звістку про похорон, спробувала звернутися до вашої удови. Само собою, вона надійно ховала рукопис. Борден, ясна річ, не міг безпосередньо звернутися до неї, проте важко вважати збігом, що десять днів тому хтось зламав замок, вдерся до помешкання, перевернув усе догори дриґом, але нічого не взяв. Книжка зберігалася в іншому місці, тож нікуди не ділася і досі належить Олівії.
Я розгорнув книжку на тій сторінці, де затрималася моя рука, і несподівано усвідомив, що, проводячи пучками пальців по золотому обрізу, повторював рух, що використовується в класичному фокусі, де ілюзіоніст підсовує глядачеві потрібну карту. Враження посилилося, коли я глянув на перший-ліпший рядок унизу правої сторінки й побачив своє прізвище. Здавалося, Борден підсунув мені саме цю сторінку.
Уважно придивившись до витіюватого почерку, я розібрав усю фразу: «Саме тому Енджер ніколи не розкриє таємницю, якщо я сам не підкажу йому відповідь».
— Ви сказали, що вона хоче п’ятсот фунтів?
— Так, мілорде.
— Вона їх отримає.
19 грудня 1903
Розмова з Кеніґом страшенно втомила мене. Щойно він пішов (забираючи з собою шістсот фунтів — я дав йому зайву сотню з двох причин: по-перше, винагородив його за щирість, а по-друге, заохотив мовчати й забути сюди дорогу), я ліг у ліжко й не вставав до вечора. Потім я описав цю зустріч, але впродовж двох наступних днів був настільки слабким, що здебільшого куняв і майже нічого не їв.
Учора я нарешті прочитав кілька уривків із книжки Бордена. Як і передбачав Кеніґ, читання виявилося захопливим.
Показав окремі фрагменти Джулії — вона теж вважає їх цікавими. Щоправда, зарозумілість автора обурює її більше, ніж мене. Вона просить не марнувати дорогоцінні сили на злість.
Насправді я не відчуваю злості, хоча пересмикування добре відомих фактів викликає роздратування і водночас жалість. Найбільше мене тішить, що я таки роздобув докази того, що ілюзіоніст «Альфред Борден» — результат таємної змови близнюків. У жодному розділі книжки це не визнається відверто, але цілком зрозуміло, що авторів було двоє.
Кожен із них говорить про іншого, вживаючи першу особу однини. Такий прийом спочатку збивав мене з пантелику, і я припустив, що вони навмисно створювали плутанину. Однак, коли я поцікавився думкою Джулії, вона зауважила, що нотатки вочевидь не призначалися для сторонніх очей.
Звідси випливає висновок, що брати давно призвичаїлися називати одне одного «я». Старанно читаючи між рядків, я збагнув, що кожна подія, кожен факт біографії були частиною спільного досвіду. Скидається на те, що Бордени з раннього дитинства готувалися до розробки ілюзіоністського номера, в якому один близнюк міг би таємно підміняти іншого. Так, вони справді обдурили мене й більшість глядачів, але зрештою досягли сумнівного успіху. Може, Борден пошив у дурні самого себе?
Два життя, злиті в одне, перетворюються на щось неповноцінне, розділене навпіл. Поки перший брат живе серед людей, другий змушений зачаїтися десь у потойбіччі, ніби його не існує; він — розпливчастий привид, двійник, престиж.
Продовжу завтра, якщо матиму достатньо сил.
25 грудня 1903
Останні два дні з Пеннінських гір мете хуртовина, що відрізала нас від світу. На щастя, нам вистачає їжі та дров, тож немає потреби виходити з будинку. Різдвяна вечеря вже добігла кінця. Діти бавляться з новими іграшками, а ми з Джулією відпочиваємо.
Я поки що не розповів їй про нову недугу, що мучить моє багатостраждальне тіло. На грудях, плечах і стегнах з’явилися багряні висипи. Змащую їх антисептичною маззю, але вони нікуди не діваються. Щойно потеплішає, треба буде знову викликати лікаря.
31 грудня 1903
Лікар порадив і надалі користуватися антисептичною маззю, що потроху починає діяти. Оглянувши мене, він сказав Джулії, що ці неприємні, болісні висипи можуть бути симптомом серйознішого захворювання крові або внутрішніх органів. Щовечора, перед сном, Джулія обережно обмиває мої рани. Я досі втрачаю вагу, хоча останнім часом процес уповільнився.