Кашель почався ввечері; лікар негайно прийшов. Він порекомендував ванну і холодні обтирання, що принесли певне полегшення. На жаль, я не можу і пальцем поворухнути.
6 липня 1904
Сьогодні, о чверть на третю ранку, моє життя обірвалося внаслідок раптового серцевого спазму, спричиненого нападом кашлю і подальшою внутрішньою кровотечею.
Агонія була тривалою, болісною, відразливою, що завдало глибоких страждань Джулії, дітям і мені самому. Ми всі приголомшені огидним видовищем і дуже засмучені тим, що сталося.
Смерть незбагненним чином переплетена з моїм життям!
Колись я вдався до невинного обману й інсценував власну смерть, аби Джулія могла вважатися вдовою, не даючи приводу для пліток. Під час кожного застосування апарата Тесли (кілька разів на тиждень) мені доводилося помирати й воскресати. Коли відбувся фальшивий похорон Руперта Енджера, я був живий і засвідчив те, що сталося.
Мені часто вдавалося обдурити смерть. Саме тому смерть видавалася мені чимось абстрактним, далеким від реальності. Я вважав її рутинною процедурою, і, хай би як парадоксально це звучало, вірив, що завжди виживатиму.
Тепер, побувавши на смертному ложі, змучений метастазами раку й страшною, нестерпною агонією, я маю зробити цей запис у щоденнику. Середа, 6 липня 1904 року — день моєї смерті.
Нікому не побажаю пережити таке жахіття — бачити те, що бачив я.
Трохи згодом
Запозичив цей прийом у Бордена, тож стверджую, що я — це я або я сам.
Той «я», що пише ці рядки, не є тим «я», який щойно помер.
Тієї фатальної ночі у Лоустофті, коли Борден порушив роботу апарата Тесли, ми розділилися на дві сутності — два Руперта Енджера. Кожен пішов своїм шляхом. Ми возз’єдналися після мого повернення до Колдлоу-Хаус; це трапилося наприкінці березня, коли хвороба ненадовго відступила.
За життя я підтримував ілюзію, ніби я — сам. Поки один із двійників помирав, інший занотовував мої передсмертні роздуми. З 26 березня всі записи в цьому щоденнику зроблені мною.
Кожен із нас — престиж іншого.
Мій мертвий престиж лежить у відкритій труні поверхом нижче й за два дні буде похований у родинному склепі. Я, його живий престиж, продовжую жити.
Я — справжній Руперт Девід Енджер, 14-й граф Колдердейл, чоловік Джулії, батько Едварда, Лідії і Флоренс, шанований власник маєтку Колдлоу-Хаус у графстві Дербішир, Англія.
Завтра я розповім мою історію. Сьогоднішні події засмутили мене, як і всіх домочадців. Я цілком віддався своїй печалі.
7 липня 1904
Відсьогодні починається відлік решти мого життя. На що може сподіватися такий, як я? Нижче викладена моя історія.
І
Я з’явився на цей світ увечері 19 травня 1903 року в порожній ложі театру «Павільйон» у Лоустофті. Моє життя почалося з балансування на дерев’яному поруччі, з якого я відразу злетів спиною вперед. Я гепнувся на підлогу, розкидавши стільці довкола.
Я божеволів від думки, що запала мені в голову попередньої миті: Борден якимось чином пробрався до ложі й підстерігав мене. Звичайно, я помилився! Хапаючись за стільці й намагаючись зорієнтуватися в просторі, я збагнув: хоча Борден примудрився зіпсувати апаратуру, транспортування все ж таки завершилося. І Бордена тут не було.
Промінь прожектора перемістився до ложі й залив її яскравим світлом. Минуло не більше двох чи трьох секунд. Я замислився: чи є шанс урятувати мій номер? Треба залізти назад на поруччя і щось вигадати!
Перевернувшись, я став навпочіпки й збирався дертися вгору. Аж раптом, на мій подив, почув голос зі сцени — хтось наказував опустити завісу. Я подався вперед і глянув униз. Запона невпинно опускалася, але, перш ніж вона приховала від мене сцену, я встиг побачити самого себе — мій престиж, що застиг на місці!
У нижній частині апарата Тесли вбудоване потаємне відділення, куди автоматично провалюється престиж, коли відбувається переміщення. Саме тому моє попереднє тіло — престиж — є невидимим для глядачів, унаслідок чого досягається максимальний ефект.
Цього разу механізм потаємного відділення вочевидь не спрацював через втручання Бордена і мій престиж залишився стояти у всіх на виду!
Я розкинув мізками. Адам Вілсон та Естер перебували за лаштунками, оскільки мали з’ясувати, чому в службовому приміщенні виникла надзвичайна ситуація. Я був живим, повним сил і цілком володів собою. Мені стало ясно, що мій обов’язок — піти за лаштунки й нарешті розібратися з Борденом.