— Хто це? — задихаючись, повторив Борден. Він учепився в мої безплотні зап’ястя, намагаючись відштовхнути мене, але я з легкістю вивернувся.— Хто?
— Готуйся до смерті, Бордене! — вигукнув я, хоча розумів, що він почує лише скрипуче, зловісне шепотіння — все, на що я був здатен.
— Енджер! Зупинись, благаю тебе! Я не знав! Я не хотів зашкодити тобі!
— Хто з вас це зробив? Ти чи другий Борден?
— Про що ти говориш?
— То був ти чи твій брат-близнюк?
— Я не маю брата!
— Ти ось-ось помреш! Кажи правду! Це твій останній шанс!
— Я сам!
— Годі вже! — крикнув я, зціпивши пальці в замок, аби не впустити кинджал додолу. Якби я вдарив надто різко, зброя вислизнула би з моїх рук, тож я спрямував лезо прямісінько в серце Бордена й почав сильно тиснути, знаючи, що швидко досягну мети. Я почув, як вістря розрізало тканину і вперлося в шкіру.
Аж тут мій погляд затримався на перекошеному від страху обличчі мого противника. Він мляво рухав руками десь над моєю головою, марно стараючись вхопити мене. Щелепа відвисла, язик вивалився назовні, з кутиків рота текла слина, збігаючи підборіддям. Груди здіймалися від важких подихів.
Він силкувався щось сказати, але з губ зривалися лише нерозбірливі свистячі звуки. Було очевидно, що його охопила паніка.
Я завважив, що переді мною немічний, постарілий чоловік. Його волосся було посріблене сивиною. Під очима виднілися мішки. Шию прорізали глибокі зморшки. Розпростертий піді мною, він боровся за своє життя проти безтілесного демона, що осідлав його й заніс кинджал, готуючись убити.
Ця думка була мені огидна. Я не міг скоїти злочин. Не міг просто взяти та вбити його.
Страх, гнів, напруга — все це кудись зникло.
Я відкинув кинджал і скотився з канапи. Потім, усвідомивши власну беззахисність, відступив назад, стривожений думкою про можливий наступ.
Борден залишився лежати на канапі, уривчасто дихаючи й здригаючись всім тілом. Він досі боявся, але водночас відчував полегшення, звільнившись від моєї хватки. Я смиренно застиг на місці, пригнічений своїм вчинком.
Зрештою він опанував себе.
— Хто ти? — після пережитого переляку його голос зривався на підвищені тони.
— Я — Руперт Енджер,— прохрипів я.
— Але ж ти помер!
— Так.
— Як же ти?..
— Не треба було починати цю ворожнечу, Бордене,— мовив я.— Але вбивати тебе немає сенсу. Наша війна закінчиться інакше.
Я був приголомшений ганебністю свого задуму, раптом згадавши про моральні норми, що їх старанно дотримувався все життя. Як я міг помислити, що здатен холоднокровно вбити людину? Щиро засмучений, я відвернувся від Бордена й, докладаючи неабияких зусиль, почав втискатися в дерев’яні двері. Повільно проникаючи крізь них, я знову почув приглушений стогін жаху.
V
Замах на життя Бордена викликав у мене напад відчаю і відрази до самого себе. Я розумів, що зрадив себе, зрадив мій престиж (який нічого не відав про мої дії), зрадив Джулію, дітей, ім’я мого батька, всіх моїх друзів. Якщо я потребував якогось доказу, що ворожнеча з Борденом — жахлива помилка, я його отримав. Хоч би як ми ображали один одного в минулому, ніщо не виправдовувало ту ницість, до якої я опустився.
Охоплений безнадією та апатією, я повернувся до орендованої мною кімнати. Мене опосіли чорні думки — здавалося, я зайшов у глухий кут. Моє життя втратило сенс.
VI
Я вирішив змарніти й померти, проте воля до життя, що жевріє навіть в істотах на кшталт мене, стає на заваді подібним рішенням. Я вважав, що відмова від їжі та пиття невдовзі призведе до смерті, але виявив на власному досвіді, що спрага переростає в одержимість, з якою мені не до снаги боротися. Щоразу, як я випивав кілька крапель, я відстрочував свою загибель. Те саме стосувалося їжі. Голод — це чудовисько.
Трохи згодом я змирився з долею і залишився жити — нікчемний мешканець світу тіней, створеного, як мені уявлялося, рівною мірою мною та Борденом.
Зиму я провів у цьому жалюгідному стані. Невдаха, що навіть не зумів вкоротити собі віку.
У лютому мною заволоділа глибока тривога. Спершу я припустив, що йдеться про переживання через утрату, якої я зазнав у Лоустофті, адже я розумів, що більше ніколи не побачу Джулію та дітей. Я заборонив собі мріяти про це, впевнившись, що моє прагнення бути з ними значить незрівнянно менше порівняно з неминучим шоком, що його викличе наша зустріч. Спливали місяці, і моя печаль змінилася жахливим болем, що ні на мить не полишав мене. Я не знаходив довкола жодних причин, що могли би пояснити це загадкове явище.