— Неймовірна ситуація, Хаттоне,— ризикнув зауважити я.
— Це правда, сер.
— Особливо для вас, наскільки я розумію.
— І для мене, і для вас, і для всіх. Я знаю, що трапилося в Лоустофті. Його світлість — тобто ви, сер,— довірили мені свою таємницю. Ви, безперечно, пам’ятаєте, що я часто допомагав вам позбуватися «престижів». Згідно з вашим наказом, у цьому будинку немає секретів.
— Адам Вілсон залишився тут?
— Так.
— Приємно це чути.
Хаттон пішов і за п’ять хвилин повернувся з Джулією. Вона мала втомлений вигляд, що підкреслювала незвична зачіска — волосся було стягнуте в пучок на потилиці. Вона рішуче попрямувала до мене, і ми тепло обнялися, хоча обоє страшенно нервували. Тримаючи її в обіймах, я відчував, як напружилося її тіло.
Хаттон попросив дозволу вийти. Залишившись на самоті, ми з Джулією запевнили одне одного, що не вважаємо мене мерзенним самозванцем. Упродовж довгих зимових місяців я сам іноді замислювався над тим, ким я є насправді. Деякі психічні розлади небезпечні тим, що маніакальна одержимість витісняє реальність; у мене часто складалося враження, що це захворювання пояснює, чому все так заплуталося. Незрозуміло, чи то я справді був Рупертом Енджером, який втратив доступ до власного життя і нині зберігає лише спогади про нього, чи то, навпаки, я був іншим чоловіком, що збожеволів і уявив себе Енджером.
Я принагідно розповів Джулії про обмежені можливості мого тілесного існування. Зізнався, що стаю невидимим у темних місцях і можу проходити крізь тверді предмети.
Вона, своєю чергою, розказала мені про страшні недуги, що мучили мене (тобто мій престиж), а потім якимось дивом відступили, дозволивши мені, тобто йому, повернутися додому.
— Він одужає? — занепокоєно спитав я.
— Лікар каже, що хворі з таким діагнозом інколи одужують, але ремісія зазвичай триває недовго. Він гадає, що в нашому випадку ти… тобто він…— Джулія ледве стримувала сльози, і я взяв її за руку. Опанувавши себе, вона з сумом повела далі.— На його думку, йдеться про тимчасове полегшення. Пухлина є злоякісною, і метастази поширилися по всьому тілу.
Потім вона ошелешила мене несподіваною новиною. Саме від неї я дізнався, що Борден — точніше, один із братів Борденів — помер, і його нотатки перейшли у мою… тобто нашу власність.
Я був неабияк здивований. Як з’ясувалося, Борден помер за три дні після мого невдалого замаху на його життя.
Мені здалося, що ці дві події взаємопов’язані. Джулія сказала, що офіційною причиною смерті названо серцевий напад. Я запідозрив, що саме я звів його в могилу, оскільки він був безмежно наляканий моєю появою. Мені пригадалися його здавлені стогони, важке дихання, втомлений, нездоровий вигляд. Звісно, я знав, що надмірне хвилювання може призвести до розриву серця, але до тієї миті припускав, що після мого зникнення Борден отямився і повернувся до звичного життя.
Поділився з Джулією своїми підозрами, але вона схиляється до думки, що мій візит не має стосунку до його загибелі.
Ще більше мене зацікавила інформація про рукопис Бордена. Джулія сказала, що прочитала кілька уривків і знайшла описання більшості його трюків. Я запитав у неї, чи мав я, тобто мій престиж, якісь плани стосовно цих нотаток, а вона відповіла, що хвороба перекреслила всі плани. Крім того, вона зазначила, що теж має певні докори сумління, пов’язані з Борденом, і мій престиж поділяє наші почуття.
— Де він? — спитав я.— Ми маємо бути разом.
— Він скоро прокинеться,— відказала Джулія.
VIII
Моє возз’єднання із самим собою, певно, було найдивовижнішим явищем в історії людства! Ми ідеально доповнювали один одного. Він мав усе, чого бракувало мені, а я мав усе, що він втратив. Природно, що ми утворювали одне ціле й були ближчими, ніж брати-близнюки.
Коли один із нас починав говорити, інший з легкістю завершував фразу. Ми мали однакові жести, манери, ходу; нам одночасно западала в голову та сама думка. Мені було відомо все про нього, а йому — все про мене. Єдиною прогалиною в наших знаннях були події, що сталися за кілька місяців розлуки, але ми швидко усунули її, розповівши один одному, що відбувалося з нами. Він тремтів, коли я описував свою спробу замаху на Бордена, а я відчував біль, слухаючи про муки й страждання, що їх йому завдавала хвороба.
Тепер, коли ми були разом, ніщо не могло розлучити нас. Я попросив Хаттона поставити ще одне ліжко в оранжереї, щоб обидві мої сутності ні на мить не розставалися.