Але прокляття життя вперто чіпляється за мене! Я вже пересвідчився, з якою люттю палає мій життєвий дух; я зрозумів, що вважаю етично неприпустимим не лише вбивство, а й самогубство. У певний період я жадав смерті, проте моє бажання виявилося недостатньо сильним. Я примушу себе померти, якщо матиму надію, що мій задум зірветься.
Зробивши цей запис, я сховаю свій щоденник у склепі, серед престижів. Потім відімкну секретне відділення, аби мій син — його син — рано чи пізно знайшов скарб. Допоки золото не буде витрачене, щоденник має залишатися у криївці, інакше це сприйматиметься як зізнання у фальшивомонетництві.
Коли все буде виконано, я знову увімкну пристрій Тесли й востаннє скористаюсь ним.
На самоті, таємно від усіх, я перенесусь крізь простір, і це стане сенсаційним завершенням моєї кар’єри.
Упродовж останньої години я вимірював і перевіряв координати, бо прагнув абсолютної точності. Старанно репетирую, немовби готуючись виступити перед тисячами глядачів. Однак це магічне дійство відбудеться без свідків.
Я маю намір проникнути в мертве тіло мого престижу і знайти вічний спокій!
Немає жодних сумнівів, що я дістанусь місця призначення, адже апаратура Тесли завжди працювала без збоїв. Але яким буде результат такого страшного поєднання?
Якщо мої сподівання не виправдаються, я матеріалізуюсь усередині знищеного раком тіла мого престижу, який помер два дні тому і застиг у трупному задубінні. Тоді я миттєво помру і навіть не зрозумію, що сталося. Завтра, коли його тіло понесуть до склепу, мене поховають разом з ним.
Проте я вірю в можливість іншої розв’язки, що задовольнить мою жагу до життя. А раптом матеріалізація не вб’є мене?
Я певен, майже певен, що, перемістившись у тіло свого престижу, я зможу воскресити його. Таким буде наше возз’єднання, остаточне злиття.
Те, що залишиться від мене, змішається з його останками, і ми вкотре утворимо одне ціле.
Я маю силу духу, яку він ніколи не мав. Ця сила одушевить його тіло. Я маю волю до життя, якої його позбавили; я допоможу йому відродити її. У моєму серці жевріє іскра життя, якої йому бракує зараз. Своїм здоров’ям я зцілю його від усіх ран, виразок і пухлин; змушу його кров пульсувати в артеріях і венах, розімну його закляклі м’язи та суглоби, надам рум’янцю його блідій шкірі, і, коли ми знову поєднаємося, моє тіло стане цілісним.
Хіба не божевілля думати, що таке можливо?
Навіть якщо це божевілля, я залюбки погоджуюсь бути божевільним, адже залишуся живим.
Я достатньо божевільний, аби плекати надію. Надія дозволяє мені рухатися далі.
Божевільне оживлене тіло мого престижу повстане з відкритої труни й негайно покине цей будинок. Я відмовлюсь від усього, що є недосяжним для мене. Я любив це життя і, доки жив, любив людей, проте моя єдина надія передбачає діяння, що заслуговує на осуд будь-якої розважливої людини, тож я мушу стати вигнанцем, зректися всіх моїх близьких, вийти в широкий світ і вдовольнитися тим, що знайду там.
Час діяти!
Я піду до кінця. Сам.
Частина п’ята. ПРЕСТИЖІ
І
Голос мого брата невпинно лунав у моїй голові: я тут, не йди, залишайся, на все життя, я поряд, ходи сюди.
Сон тікав від мене — крутячись на величезних, холодних і зам’яких простирадлах, я кляв себе за те, що не встиг поїхати звідси до того, як почалася завірюха. За інших обставин я спокійно би спав у власному ліжку, в батьківській оселі. Але щоразу, як мої думки зосереджувалися на цьому, голос наполегливо повторював: лишайся тут, не їдь, мерщій ходи до мене.
Невдовзі мені захотілося справити природну потребу. Я виліз із ліжка, накинув на плечі піджак і попрямував до ванної кімнати через галерею, що вела до протилежного кінця сходового майданчика. В будинку було темно, сиро й тихо. Поки я, тремтячи всім тілом, стояв над унітазом, з мого рота виривалися білі хмаринки пари. Зрештою я спустив воду і пішов назад — геть голий, якщо не брати до уваги піджака. Перетинаючи галерею, я глянув униз і помітив легке блимання на першому поверсі. З-під якихось дверей пробивалася смуга світла.
Повернувшись до незатишної спальні, я не зміг змусити себе лягти у вогке ліжко. У пам’яті спливло зручне крісло поблизу каміну в їдальні; квапливо натягнувши одяг, я згріб свої пожитки й побіг сходами вниз. Потім позирнув на годинник. Перевалило за другу ночі.
Мій брат мовив: чудово, час іти.
Кейт сиділа на тому ж місці, біля вогню. Вона слухала музику, що долинала з маленького радіоприймача на камінній полиці. Здавалося, моя поява анітрохи не здивувала її.