— Я змерз,— сказав я.— Не міг заснути. Хай там як, а я маю піти й розшукати його.
— Там набагато холодніше.— Вона кивнула у бік вікон, за якими стелився морок.— Вам знадобиться ось це.
Навпроти неї, на другому кріслі, лежали приготовлені для мене теплі речі: вовняний светр щільного плетіння, товсте пальто, шарф, рукавиці, гумові чоботи. І два великі ліхтарі.
Брат знову заговорив. Довелося його вислухати.
— Ви знали, що я наважусь це зробити,— мовив я до Кейт.
— Так. Я багато що обміркувала.
— Вам відомо, що зі мною відбувається?
— Гадаю, відомо. Вам треба знайти його.
— Ви підете зі мною?
Вона рішуче похитала головою.
— Ні за що в світі.
— Отже, ви знаєте, де він?
— Мабуть, я завжди це знала, але приховувала від самої себе — значно легше відігнати такі думки, ніж впустити їх до свідомості. Саме тому мені було страшно зустрітися з вами. Я розуміла, що жахіття мого дитинства нікуди не зникло — воно досі там, у тому підвалі.
ІІ
Сніг ущух, але пориви крижаного вітру пронизували до кісток. Хоча по краях просторого саду намело кучугури, посередині зміїлася вузька стежка, де можна було якось пройти, спотикаючись через вибоїни на ґрунті. Двічі я послизнувся, проте втримав рівновагу.
Кейт заздалегідь увімкнула охоронне освітлення, завдяки чому сад був залитий яскравим сяйвом. Це дозволяло краще розгледіти дорогу, однак коли я озирнувся, то не побачив нічого, крім сліпучого світла.
Брат сказав: мені холодно, я чекаю на тебе.
Я рушив далі не зупиняючись. Попереду — там, де, за моїми припущеннями простирався газон,— дорога стрімко йшла вгору, а темні дерева затуляли панораму. Однак промінь ліхтаря вихопив із мороку аркове склепіння, яке описувала Кейт. Вхід був заметений снігом.
Смикнувши за ручку, я переконався, що склеп не зачинений. Важкі дубові двері відчинялися назовні, і, вчепившись міцніше, я зумів розчистити снігові завали й шмигнути у вузький отвір.
Кейт дала мені два ліхтарі, попередивши, що в склепі знадобиться якомога більше світла («Вертайтесь до будинку, якщо цього буде недостатньо»,— сказала вона. «Чому б вам не піти зі мною і потримати один ліхтар?» — спитав я. Але жінка красномовно хитнула головою.) Я зазирнув усередину, освітлюючи шлях найпотужнішим із двох ліхтарів. Нічого цікавого не побачив: похила стеля, грубо прорубані сходинки, а нижче — ще одні двері.
У голові пронеслося одне слово: «Так».
На других дверях не було ні замків, ні засувів — вони піддалися від легенького дотику. Довкола застрибали два промені; один ліхтар я тримав у руці й спрямовував його в різні боки, а інший затиснув під пахвою — він світив туди, куди повертався я.
Аж раптом я налетів на якийсь твердий виступ і, похитнувшись, забився об кам’янисту стіну. Здавлений під пахвою ліхтар розбився. Опустившись на одне коліно, я посвітив другим ліхтарем на друзки скла.
Тут є світло, прошепотів мій брат.
Уважно роздивившись стіни з допомогою єдиного ліхтаря, я вгледів ізольований електричний кабель, охайно прокладений уздовж одвірка. На рівні мого плеча містився звичайний вмикач. Я клацнув ним. Попервах нічого не сталося.
Згодом, глибоко внизу, десь у надрах печери, почувся шум двигуна. У міру того як гудіння генератора посилювалося, по всьому підземеллю загорялися вогні. То були тьмяні лампочки, недбало прикручені до склепіння і закриті дротовими щитками, але потреба в ліхтарі відпала.
ІІІ
Печера виявилася природною розщілиною у скелі, розширеною завдяки нещодавно прорубаним тунелям і гротам. Виступи гірської породи утворили щось на кшталт полиць, яким пізніше надали форми й об’єму, вирізавши отвори в тонких зовнішніх шарах. Колись давно хтось намагався вирівняти підлогу — довкола валялися кам’яні брили й щебінь. Зі скелі, неподалік від внутрішніх дверей, скрапувала джерельна вода, внаслідок чого на стінах з’явилися жовті плями — відкладення солей кальцію. У тому місці, де вода стікала на землю, була встановлена примітивна, але придатна для використання ринва: сучасні труби відводили воду в дренажний колодязь, засипаний камінцями.
Повітря було навдивовижу приємним і значно теплішим, ніж надворі, де лютувала буря.
Учепившись обома руками в стіни, аби втримати рівновагу, я зробив кілька кроків. Просуватися було важко через численні ями та вибоїни, тьмяно осяяні поодинокими лампочками. Десь за п’ятдесят ярдів коридор круто обривався і звертав праворуч; глянувши наліво, я помітив великий грот, який, судячи з круглої арки входу, був рукотворним. Стеля сягала футів зо сім заввишки, що давало змогу випростатися на повен зріст. Електричного освітлення не було, тож я увімкнув уцілілий ліхтар.