Я рушив вузьким центральним проходом до віддаленого кінця печери. І там, на верхній полиці останнього стелажа виявив тіло маленького хлопчика.
VI
Перед смертю він шалено пручався. Голова відкинута назад і розвернута праворуч; роззявлений рот скривився, кутики губ опущені; широко розплющені очі дивилися вгору; волосся скуйовдилося. Його кінцівки були напружені так, наче він боровся, намагаючись звільнитися. Дитина була одягнена в коричневий спортивний светр із написом «Чарівна карусель», джинси із закоченими штанинами й блакитні парусинові туфлі.
Також я знайшов бирку, заповнену від руки, як і всі попередні:
Колдлоу-Хаус
17/12/70
19.45
0000/23
0 г.
Угорі було проставлено ім’я хлопчика: Ніколас Джуліус Борден.
Я зірвав бирку і сунув її в кишеню, а потім, нахилившись ближче, зняв із полиці дитяче тільце. Щойно я торкнувся його, як внутрішнє відчуття присутності брата, що не полишало мене з дитинства, почало слабшати й за мить безслідно зникло.
Уперше в житті я відчув його відсутність.
Невідривно дивлячись на хлопчика, я спробував надати його тілу іншої пози, щоб мені було зручніше нести. Кінцівки, шия та тулуб виявилися оманливо піддатливими, ніби виготовленими з міцного каучуку. Мені вдавалося змінити їхнє положення на якусь секунду — вони вперто поверталися на місце.
Коли я пригладив його волосся, пасма відразу розтріпалися.
Я міцно пригорнув його до себе. На дотик його шкіра не була ані холодною, ані теплою. Одна з простягнутих рук, стиснута в кулак від страху, торкалася мого обличчя. Неймовірне полегшення від того, що я нарешті розшукав брата, витіснило всі почуття, крім страху, викликаного цим зловісним склепом. Я не мав змоги розвернутися у вузькому проході — треба було відійти трохи назад, аби попрямувати до виходу. Я тримав у руках своє минуле, не знаючи, що причаїлося за моєю спиною.
Але там щось було.
VII
Не озираючись, я позадкував. Дістався основного коридору й повільно розвернувся до виходу. Голова Нікі випадково зачепила підняту ногу найближчого трупа. Шкіряний черевик став розхитуватися туди-сюди. Нажаханий, я відсахнувся.
Десь за п’ять чи шість футів від мене, у кінці коридору, я помітив розгалуження, що вело до іншого грота. Саме звідти долинав рокіт генератора. Я рушив туди. Одвірок був кривим і низьким; ніхто не захотів докласти зусиль, щоб розширити прохід або зробити його зручнішим.
Гудіння двигуна посилилося, і я відчув запах бензину. За входом горіло ще кілька лампочок, освітлюючи вибоїстий ґрунт. Тільце Нікі заважало мені протиснутися далі, тож я нагнувся і спробував зазирнути всередину.
Оглянувши маленьку смужку кам’янистої землі, я випростався.
Я не мав бажання дізнатися, що там відбувається. Мене проймав дрож.
Я нічого не побачив. Розрізнити якісь звуки було неможливо через тріск генератора. Жодних рухів не спостерігалося.
Я зробив крок назад, а потім — ще один, стараючись пересуватися безшумно.
У глибинах грота ховався хтось невидимий — сидів тихо й нерухомо, чекаючи, що я увійду або відступлю.
Я безперервно крокував спиною вперед, простуючи темним тісним проходом, маневруючи між стелажами, аби ноги чи голова Нікі не зачепили одне з мертвих тіл на полицях. Паніка висотувала з мене останні сили. Мої коліна тремтіли, а руки, що обхопили брата, зводило судомою від болю.
Аж раптом почувся чоловічий голос, що відлунював по всьому гроту:
— Ти ж Борден, чи не так?
Паралізований страхом, я промовчав.
— Я знав, що ти прийдеш по нього.
Слабкий утомлений голос упав майже до шепоту,
але розкотиста луна відбивалася від склепіння печери. Незнайомець покашлював, зі свистом втягуючи повітря.
— Він — це ти, Бордене, а всі інші — це я. Візьмеш його з собою? Чи залишишся тут?
За грубо витесаним входом промайнула якась тінь. На мій превеликий жах, гудіння генератора почало стихати.
Лампочки спалахнули бурштиново-жовтим і тьмяно-червоним. І згасли всі водночас.
Мене огорнула непроглядна темрява. Ліхтар лежав у кишені. Я примудрився намацати руків’я, звільнивши одну руку, а іншою притискаючи до себе хлопчика.