Нажахана асистентка відступає назад. Обірвавши монолог, я прошу дівчину піти зі сцени задля її власної безпеки. Спершу вона відмовляється, але трохи згодом радо біжить за лаштунки.
Я наближаюсь до металевого конусу, неспішно обхоплюю його захищеними рукавицями руками й з надзвичайною обережністю повертаю верхівку в напрямку ящика.
Напруга сягає апогею. З оркестрової ями долинає барабанний дріб. Я знову кладу долоні на поміст, і від мого дотику дивовижним чином запалюються ті лампи, що раніше не горіли. Зловісний звук посилюється. Присівши на край помосту, я розвертаюсь боком, відриваю ноги від підлоги й зрештою розтягуюсь на повен зріст. Довкола мене бушують несамовиті електричні розряди.
Здійнявши руки догори, я неквапливо знімаю одну рукавицю, а потім — іншу. Руки опускаються вздовж тіла, мляво звисаючи біля помосту. З того боку, де глядачі можуть роздивитися, що відбувається, мої пальці нібито ненароком прослизають у заглибину, де кілька секунд тому зайнявся клаптик паперу.
Спалахує сліпуче світло, після чого всі вогні довкола мого помосту згасають.
Тієї самої миті… я зникаю.
Дверцята ящика відразу розчахуються, і всі бачать, що всередині сиджу я, зігнувшись дугою.
Осяяний прожекторами, я повільно виповзаю на сцену. Потроху отямлююсь. Випростовуюсь, примруживши очі від яскравого мерехтіння. Стаю обличчям до зали. Розвертаюсь до помосту і жестом нагадую публіці, де я щойно був. Потім розвертаюсь до ящика, що височіє за моєю спиною, і жестом нагадую публіці, звідки я з’явився.
Розкланююсь.
Глядачі стали свідками неймовірної трансформації. Сила електрики перенесла мене з одного кінця сцени до іншого. Десять футів крізь порожнечу. А іноді — двадцять чи тридцять футів залежно від розмірів сцени.
Моментальне переміщення людського тіла. Незбагненне явище. Диво, чарівництво, ілюзія.
Моя асистентка повертається на сцену. Міцно стискаючи її руку, я усміхаюсь і кланяюсь під шалені оплески. Завіса опускається.
ХХV
Якщо я мовчатиму, це буде доречно. Я не втручатимусь. А я спокійно завершу свою оповідь.
ХХVI
Життя у Горнсі (район у північній частині Лондону, за кілька миль від Сент-Джонс-Вуд) було далеким від ідеалу. Я винайняв це житло, бо мене влаштовувало розташування маленького десятиквартирного будинку — неоковирна будівля середини нинішнього століття причаїлася в тихому бічному провулку. Моє помешкання — кутове, на третьому поверсі — виходило вікнами на маленький дворик із садом; до нього вели непримітні двері на сходовому майданчику.
Я пошкодував про своє рішення, щойно оселився там. Більшість мешканців — не надто заможні представники середнього класу — жили скромно; майже всі мали дітей; скрізь метушилася прислуга, що займалася хатніми справами. Звичайно, моє холостяцьке життя в просторих хоромах привернуло увагу сусідів. Хоча я тримався осторонь, мимолітні контакти були неминучими, і невдовзі я збагнув, що став об’єктом пересудів. Я розумів, що треба переїхати, проте мене стримувало бажання мати місце для відпочинку між виступами; не було жодних гарантій, що в іншому будинку пліткарі дадуть мені спокій. Дотримуючись люб’язного нейтралітету, я тихенько з’являвся і щезав, стараючись не перетинатися з сусідами й водночас ні від кого не ховатися. Врешті-решт я їм набрид. Англійці завжди були схильні виявляти терпимість до диваків, тож мої нічні блукання, усамітнення, відсутність слуг і загадкове джерело прибутків нікого не тривожили й не викликали побоювань.
Утім, мені довго бракувало комфорту з деяких інших причин. Я винайняв житло без меблів і попервах дозволив собі придбати лише дешеві дрібниці, оскільки витрачав левову частку власних коштів на утримання нашого сімейного будинку на Сент-Джонс-Вуд. Для обігріву використовув піч; дрова доводилося тягати з двору. Від цієї штуковини віяло нестерпним жаром, який чомусь не відчувався на відстані. Про килими краще не згадувати.
Попри все, я прагнув перетворити це помешкання на затишне пристановище, де я міг би спокійно жити й розслаблятися впродовж тривалих періодів.
Окрім побутових проблем, які я поступово вирішував, купляючи предмети першої необхідності, мене страшенно пригнічували самотність і відірваність від моєї родини. Зарадити цій біді було неможливо. Ні тоді, ні тепер я не винайшов ліки від печалі. Мені ще якось вдавалося витримати розлуку з Сарою, але коли вона — після важких пологів — народила близнят Ґрема та Гелену, я божеволів від хвилювання за них, особливо якщо хтось із дітей недужав. Я знав, що моя сім’я добре забезпечена й захищена, що наші слуги були відданими й надійними, що в разі хвороби ми могли би заплатити за послуги найкращих лікарів, проте ці міркування приносили слабку втіху, хоча дещо заспокоювали й надавали впевненості.