Поки що я тримаюсь на плаву. Нинішнє відрядження стало наслідком попередньої роботи: кілька місяців тому я працював над матеріалом про групу уфологів-ентузіастів. Відтоді мій начальник — головний редактор Лен Вікем — доручав мені завдання, пов’язані з шабашами відьом, левітацією, самозайманням, виникненням кіл на засіяних полях та іншими паранормальними явищами. Як засвідчила практика, більшість епізодів були вигадками, тож мої репортажі надзвичайно рідко потрапляли на газетні шпальти. Однак Вікем знову і знову наказує мені висвітлювати такі теми.
Цього разу ситуація дещо відрізнялася. Вікем повідомив із певним злорадством, що хтось із членів секти зателефонував до редакції і спитав, чи планує «Кронікл» опублікувати репортаж про нещодавню подію. Почувши ствердну відповідь, він наполіг, щоб цим зайнявся я. Сектанти читали деякі мої статті і вирішили, що мої тексти мали необхідну частку здорового скептицизму, що давало підстави сподіватися на об’єктивне викладення фактів. Попри це (а може, внаслідок цього), все вказувало на те, що йдеться про чергову «дуту сенсацію».
Десь у графстві Дербішир, у великому заміському маєтку, осіла каліфорнійська секта, що звалася «Церква радості імені Христа Ісуса». Минулого тижня одна з парафіянок померла природною смертю. Це сталося за присутності її доньки та лікаря. За лічені хвилини до її відходу в інший світ з’явився незнайомець. Він став біля ліжка й заходився робити заспокійливі рухи руками. Щойно жінка випустила останній подих, чоловік зник, не вимовивши жодного слова. Подальшими днями його не бачили. Проте донька небіжчиці й двоє парафіян, що увійшли до кімнати, коли гість стояв поряд із смертним одром, стверджували, що впізнали засновника секти, отця Патріка Франкліна. Йому вдалося залучити до секти велику кількість людей завдяки своїй славі й дивовижній здатності до білокації.
Інцидент був вартий уваги з двох причин. По-перше, то був єдиний випадок, коли свідком білокації Франкліна стала особа, що не належала до його секти,— шанована й відома в цій місцевості жінка. По-друге, місцеперебування Франкліна того конкретного дня можна було достеменно встановити: він відбував термін у в’язниці штату Каліфорнія. Соня щойно підтвердила, що він не виходив на волю.
ІІІ
Секта влаштувалася в Скелястому Краю, на околицях селища Колдлоу, що колись було важливим центром видобутку сланцю, а нині ледве животіло завдяки екскурсантам. У середмісті я побачив крамницю, що перебувала під державною охороною, клуб кінного туризму, кілька сувенірних кіосків і готель. Холодний мрячний дощ заважав мені розгледіти гірські хребти, що облямовували долину.
Я затримався у селищі випити чашку чаю, сподіваючись розпитати когось із місцевих про Церкву радості, але в кав’ярні нікого не було. Виявилося, що навіть буфетниця приїжджає сюди на роботу з Честерфілду.
Поки я сидів за столиком, розмірковуючи, чи не замовити чогось ситнішого на ланч, мій брат несподівано встановив зі мною контакт. Відчуття було настільки сильним і чітким, що я здивовано озирнувся, вирішивши, що хтось покликав мене. Потім заплющив очі, нахилив голову і прислухався.
Жодного слова. Жодного знаку. Жодного приводу відповісти щось, записати чи виразити власними словами. Але мене переповнювали нетерпіння, радість, хвилювання, задоволення й ентузіазм.
Я спробував з’ясувати: що це означає? Чому ти так радієш моєму приїзду? Чого хочеш від мене? Чи пов’язано це з релігійною сектою?
Чудово знаючи, що таке спілкування ніколи не переходить у діалог і мої запитання залишаться без відповіді, я чекав на якийсь сигнал. Я спрямував свої думки до нього, припускаючи, що він хотів почути щось від мене. На жаль, нічого не вийшло.
Мої переживання, певно, відбилися на обличчі, адже буфетниця почала витріщатися на мене з відвертою цікавістю. Я квапливо допив чай, повернув їй чашку та блюдце, ввічливо усміхнувся на прощання і попрямував до машини. Сівши за кермо й зачинивши двері, я отримав друге «повідомлення» від брата. Воно нічим не відрізнялося від першого: наполегливе прохання приїхати, знайти його. Як і раніше, я не міг утілити це в словесну форму.