Попри певні сумніви, я не міг позбутися докорів сумління. Приголомшений страшною трагедією, я зрозумів, що мушу знайти якийсь спосіб спокутити свою вину.
На жаль, газети опублікували некролог на кілька днів пізніше, коли Енджер уже був мертвий і похований. Тому я не мав нагоди відвідати похорон і піти на примирення з його родичами та друзями. Жалобний вінок або коротенька записка могли би посприяти нашому зближенню. Шкода, що цього не сталося.
Після довгих роздумів я вирішив безпосередньо звернутися до його вдови й написав їй щирого листа, сповненого непідробного співчуття.
Я пояснив, хто я такий і чому так склалося, що в молодості ми з її чоловіком посварилися і, на превеликий жаль, ворогували всі ці роки. Далі я зазначив, що звістка про його завчасну смерть вразила й засмутила мене, що вся наша професійна спільнота важко переживатиме цю втрату. Я віддав належне його майстерності ілюзіоніста й згадав створені ним чудові трюки.
Потім я перейшов до основного пункту, заради якого замислив написати цього листа, хоча мав надію, що жінка розцінить мої слова як раптову, спонтанну ідею. Я написав, що після смерті ілюзіоніста його колеги зазвичай просять родичів покійного продати непотрібний їм реквізит. Зважаючи на наші тривалі непрості стосунки з Рупертом, додав я, мені видається доречним зробити його родині аналогічну пропозицію, і я залюбки виконаю цей моральний обов’язок — витрати мене не хвилюють, оскільки я маю певні кошти.
Надіславши листа, я передбачив, що удова навряд чи піде мені назустріч, і спробував дізнатися подробиці у знайомих артистів. Діяти треба було обережно, адже я не знав, хто з моїх колег волів би заволодіти обладнанням Енджера. Гадаю, охочих було багато. Професійні ілюзіоністи, безперечно, чули про його неймовірний номер. І все-таки я дав зрозуміти, що мені б хотілося придбати речі Енджера, якщо їх виставлять на продаж.
За два тижні я отримав відповідь — лист з якоїсь адвокатської контори на Ченсері-Лейн. Наводжу дослівно:
Шановний сер.
Справа про заповіт
Руперта Девіда Енджера, есквайра
У відповідь на ваш запит, надісланий на адресу нашого клієнта, повідомляємо вам, що ми отримали всі необхідні вказівки, що стосуються рухомого і нерухомого майна покійного Руперта Енджера. Просимо вас не розвідувати інформацію про призначення цього майна й права власності.
Наразі ми чекаємо на рішення спадкоємців нашого клієнта щодо розпродажу деяких дрібних предметів, які належали йому. Розпродаж відбудеться на відкритому аукціоні, час і місце проведення якого будуть оголошені в газетах.
З найкращими побажаннями
Ваші покірні слуги
Кендал, Кендал, Овен
(Адвокати й повірені)
XXXVIII
Осяяний сліпучими вогнями рампи, я роблю крок уперед і дивлюсь вам у вічі.
Я кажу: «Погляньте на мої руки. Вони порожні».
Я здіймаю долоні вгору, аби ви мали змогу краще розгледіти їх, і розчепірюю пальці, демонструючи, що між ними нічого не приховано. Тепер я виконую останній фокус: у моїх — начебто порожніх — руках з’являється оберемок зів’ялих паперових квітів.
XXXIX
Сьогодні, 1 вересня 1903 року, я заявляю, що смерть Енджера фактично поклала край моїй кар’єрі.
Хоча я був доволі заможним чоловіком, мені доводилося утримувати сім’ю і вести хаотичне життя, що вимагало великих витрат. Я не міг ухилитися від своїх обов’язків, тож мусив погоджуватися на будь-який ангажемент. У певному сенсі я не відійшов від справ, але амбіції юності, бажання дивувати й ошелешувати, задоволення від грандіозних задумів — усе це безслідно зникло. Я не втратив спритності рук і зберігаю основні професійні навички. Після того як Енджер пішов з життя, я знову став єдиним виконавцем «Нового транспортування людини». На жаль, цього виявилося недостатньо.
Мене опанувало гостре відчуття самотності. Оскільки Угода забороняє розповідати про такі переживання, зазначу лише, що я був єдиним другом, про якого мріяв. Зайве казати, що я — єдиний друг, із ким я не міг зустрітися.
Я порушую цю тему з надзвичайною обережністю.
Моє життя сповнене таємниць і суперечностей, що їх я ніколи не розкрию.
За кого вийшла заміж Сара? За мене чи за мене? Я маю двох дітей, яких обожнюю. Мені дозволено любити їх, бо вони — мої діти… чи справді мої? Як визначити це? Довіритися інстинктам? Якщо вже на те пішло, кого з двох — мене чи мене — покохала Олів? З ким вона жила у Горнсі? Не я першим розділив з нею ліжко, не я запросив її до помешкання, проте я скористався її присутністю, знаючи, що я вчинив так само.