Сталося дещо жорстоке, страшне, незбагненне. Радше, то був злочин, який скалічив долі більшості людей, причетних до цієї історії. І зіпсував життя мені.
Нині я можу описати події, свідком яких була. З позиції дорослого.
ІІ
Мій батько — лорд Колдердейл у шістнадцятому поколінні. Наше прізвище — Енджери. Мого батька звали Віктор Едмунд. Він — син Едварда, єдиного сина Руперта Енджера. Отже, Руперт Енджер, 14-й граф Колдердейл, відомий як Великий Дантон, є моїм прадідом.
Моя мати носила ім’я Дженніфер, хоча вдома батько завжди називав її Дженні. Вони познайомилися, коли він працював у Міністерстві закордонних справ, де перебував упродовж Другої світової війни. Батько не був професійним дипломатом, але за станом здоров’я мусив піти на цивільну службу. В університеті він вивчав німецьку літературу, а в тридцяті роки жив у Лейпцигу, що було розцінено британським урядом як корисний досвід для воєнних часів. Йому, очевидно, доручали переклад перехоплених розвідкою наказів Верховного командування Німеччини. Батьки познайомилися в 1946, коли подорожували поїздом із Берліну до Лондону. Мама була медсестрою — вона поверталася додому після закінчення терміну служби в західній зоні окупації в столиці Німеччини.
Вони одружилися в 1947, і приблизно тоді батька звільнили з Міністерства. Подружжя оселилося тут, у Колдлоу, де згодом народилися ми з сестрою. Я мало що знаю про період, що передував нашій появі на світ, і мені невідомо, чому батьки так довго не мали дітей. Вони багато подорожували, але я підозрюю, що їх спонукало не стільки похвальне бажання побачити різні країни, скільки потреба уникнути рутини. Їхній шлюб ніколи не був зразковим. Наприкінці п’ятдесятих мати ненадовго покинула його. Багато років по тому я дізналася про це, випадково підслухавши її розмову з сестрою — моєю тіткою Кароліною. Моя сестра Розалі народилася 1962 року, а я — слідом за нею, 1965-го. Батькові було майже п’ятдесят, а матері — близько сорока.
Як і більшість людей, я невиразно пам’ятаю раннє дитинство. Пригадую, що в будинку завжди було холодно і я повсякчас промерзала до кісток, хоч би скільки ковдр і гарячих грілок мама залишала на ліжку. В моїй пам’яті, ймовірно, постає одна зима, один місяць чи один тиждень якоїсь зими, але навіть зараз мені здається, що так було з давніх-давен. Наш будинок неможливо утеплити взимку — із жовтня до середини квітня долиною дме пронизливий вітер. Сніг не сходить майже три місяці. Зазвичай ми отоплювали (й досі це робимо) дровами з дерев, що росли на території маєтку, хоча дрова — малоефективне паливо на відміну від вугілля чи електрики. Мешкали ми в маленькому флігелі в бічному крилі, тож я навіть не здогадувалася про справжні розміри будинку.
У віці восьми років мене відіслали вчитися до школи-інтернату для дівчат поблизу Конглтону, а перші роки життя я провела вдома, з мамою. Коли мені виповнилося чотири, батьки влаштували мене в дитячий садок у селищі Колдлоу, а згодом я відвідувала початкову школу в сусідньому селищі Болдон, розташованому на шосе, що веде до Чапел. До школи і назад мене відвозили на чорному батьківському «стандарті», яким обережно керував містер Стімпсон. Цей чоловік і його дружина були нашими єдиними слугами. Раніше батьки утримували численну челядь, але все змінилося через війну. З 1939 до 1940 року в маєтку поселили біженців із Манчестеру, Шеффілду й Лідсу, а також збудували школу для дітей. У 1941-му основна частина будівлі була реквізована Королівськими військово-повітряними силами, і відтоді ми там не проживаємо. Наразі я займаю один лише флігель, де минуло моє дитинство.
ІІІ
Якщо домочадці готувалися до того прийому, нас із Розалі ніхто не попередив. Ми дізналися лише тоді, коли побачили незнайомий автомобіль і Стімпсон пішов відчиняти парадні ворота. За тих часів у будинку розміщалася Рада графства Дербішир — згідно з її вимогою, ворота мали бути зачинені на суботу та неділю.
До будинку під’їхала машина «міні». Фарба облізла, передній бампер постраждав від якогось зіткнення, а вікна вкрилися іржею. Ми не звикли до таких автомобілів, адже батьки товаришували з поважними й заможними людьми попри те, що наша родина переживала важкі часи.
Чоловік, який сидів за кермом, озирнувся, взяв на руки маленького хлопчика, що спав на задньому сидінні, і притиснув його до плеча. Ми з Розалі спостерігали за тим, як Стімпсон ввічливо провів їх до дверей і повернувся забрати багаж. Аж тут нам звеліли спуститися і привітатися з гостями. Усі зібралися у вітальні. Батьки були пишно вбрані, наче готувалися до урочистостей. Новоприбульці одяглися значно скромніше.