Потім Стімпсон квапливо перетнув вітальню і прошмигнув до їдальні. Він блискавично відчинив і зачинив двері, але нам вдалося розгледіти трьох дорослих. Вони підвелися, та поки що не відходили від столу. Переді мною промайнуло обличчя матері, спотворене стражданням і гнівом. Стімпсон миттєво затріснув двері, завадивши нам увійти. Він, певно, притримував їх з іншого боку, аби ми не потрапили до їдальні.
До нас долинули крики батька. Владна інтонація не передвіщала нічого доброго. Клайв Борден заперечив, і це розсердило його. Він розмовляв достатньо гучно, аби ми розібрали кожне слово.
— Зможете, містере Борден! — зарепетував він, і його голос пролунав фальцетом через хвилювання.— Неодмінно зможете, чорт забирай!
Ми почули, як розчахнулися двері з їдальні до коридору. Борден відповів щось невиразне.
Трохи згодом Розалі пробурмотіла:
— Здається, тато ось-ось відчинить коричневі двері!
Ми затамували подих. Охоплена панікою, я міцніше притиснулася до сестри. Наш страх передався Нікі, і він зайшовся плачем. Я теж заверещала. Цей галас перекрив голоси дорослих.
— Тихіше! — шикнула на мене Розалі.
— Я не хочу, щоб він відчиняв ті двері,— пхикала я.
Аж раптом до вітальні стрімко увірвався Клайв Борден і побачив нас трьох — до смерті наляканих. Гадки не маю, як він сприйняв цю сцену, проте було очевидно, що жах, уособлений коричневими дверима, не залишив його байдужим. Підступивши ближче, чоловік нахилився і підхопив Нікі на руки.
Він щось прошепотів сину на вухо, але його слова не були заспокійливими. Я не прислухалася, бо мене турбували лише мої власні страхи. Не знаю, що він сказав. В іншому кінці коридору — там, де були коричневі двері,— зяяв чорний прямокутник. Унизу горіло світло, і я помітила дві сходинки, що вели вниз, а за ними — поворот та інші сходинки.
Я спостерігала за тим, як Борден виніс Нікі з кімнати. Хлопчик дивився назад, обхопивши руками шию батька, а той дбайливо прикрив долонями його голову, щоб він не забився, після чого переступив поріг і почав спускатися сходами.
VI
Ми з Розалі опинилися перед надзвичайно складним вибором: залишитися в нашій затишній вітальні або прокрастися слідом за дорослими. Я пригорнулася до старшої сестри, вчепившись у її ногу. Місіс Стімпсон кудись зникла.
— Ти підеш із ними? — спитала Розалі.
— Ні! Ти підеш! Подивишся, що вони робитимуть, а потім розкажеш мені.
— Я повертаюсь до дитячої кімнати,— заявила вона.
— Не покидай мене! — скрикнула я.— Мені страшно бути тут самій. Не йди!
— Ти можеш піти зі мною.
— Ні. Що вони хочуть зробити з Нікі?
Однак Розалі відсахнулася, ляснула мене по плечу і грубо відштовхнула. Її обличчя зблідло, очі зіщулилися. Вона тремтіла всім тілом.
— Роби як знаєш! — скрикнула моя сестра і, хоча я вперто хапалася за її руку, вона вирвалася і вибігла з кімнати.
Розалі проминула страшний коридор, обійшла розчахнуті двері, після чого звернула на кам’яні плити біля підніжжя сходів і стрімголов помчала нагору. Тоді мені здавалося, що вона зневажає мене за мою полохливість, але нині, з позиції дорослої людини, я підозрюю, що вона була налякана ще більше за мене.
Хай там що, а я залишилася сама-самісінька. Мені було легше прийняти рішення після того, як мене покинули напризволяще. Мною опанував дивний спокій, що паралізував мою уяву. То була інша форма страху, але вона спонукала мене діяти. Я знала, що не зможу сидіти у вітальні сама, і розуміла, що мені бракує сміливості добігти до віддалених сходів і піднятися до дитячої кімнати, як це зробила Розалі. Вибору не було. Я подолала невелику відстань до відчинених коричневих дверей і глянула на сходи, що вели до підвалу.
На стелі горіли дві лампочки, що освітлювали шлях, а нижче, там, де виднілися ще одні двері, сяйво було значно яскравішим. Сходи виявилися звичайними, не застеленими килимами, навдивовижу чистими, без жодних ознак потойбічної чи будь-якої іншої небезпеки. Знизу долинали голоси.
Я тихенько спустилася, побоюючись, що мене помітять, проте, діставшись останніх сходинок і зазирнувши до підвалу, збагнула, що потреби ховатися не було. Дорослі були заклопотані своїми справами.
Я вже достатньо виросла, аби розуміти майже все, що відбувалося, хоча зараз я не можу пригадати, про що вони розмовляли. Коли я опинилася у підвалі, мій батько й Клайв Борден знову сперечалися, причому цього разу говорив здебільшого Борден. Моя мама стояла трохи далі, так само як і дворецький Стімпсон. Нікі досі сидів на руках у свого батька.