Також я побачила, що наш дворецький Стімпсон сповз униз, обперся руками об підлогу й низько схилив голову.
VIII
Я втратила або витіснила всі спогади, пов’язані з тим періодом. Пам’ятаю лишень, що наступного року я пішла до першого класу, а потім неодноразово змінювала школи й заводила нових друзів, поступово відходячи від дитинства. Моє життя було цілком нормальним — своєрідна компенсація за моторошну сцену, що розгорнулася у мене на очах.
Нині я не можу пригадати, коли мій батько розлучився з мамою і покинув нас. Мені відома дата їхнього розриву, оскільки я виявила її у щоденнику, що його вела мама впродовж останніх років життя, але мої власні спогади зникли. Завдяки її щоденнику я знаю дещо про причини розлучення і почуття матері, викликані цим рішенням. Зі свого боку я зберегла в пам’яті загальне відчуття його присутності — на щастя, цей дратівливий, непередбачуваний чоловік рідко спілкувався з дітьми. Також я пам’ятаю життя без нього, гостре усвідомлення його відсутності, атмосферу спокою, яку ми з сестрою цінували понад усе на світі й підтримуємо донині.
Попервах я раділа, що він пішов, але з часом почала сумувати за ним. Гадаю, він живий. Інакше нам би повідомили сумну звістку. Керувати нашим маєтком доволі складно, тому батько несе відповідальність за нього. Адвокати з Дербі, що розпоряджаються нашим сімейним фондом, вочевидь підтримують з ним зв’язок. Будинок, земля і титул досі закріплені за батьком. Чимало зборів на кшталт податків оформлюються і сплачуються через фонд, а ми з Розалі, як і раніше, отримуємо від нього гроші.
Наш останній контакт із батьком відбувся близько п’яти років тому, коли він надіслав нам листа з Південної Африки. Проїздом, зазначив він, хоча не уточнив, звідки й куди прямує. Йому вже перевалило за сімдесят. Певно, він, відставний співробітник Міністерства закордонних справ, коротає час з іншими іммігрантами-британцями, приховуючи інформацію про своє минуле. Сумирний, дещо дивакуватий і скритний тип. Я не можу забути його. Хоч би скільки років спливло, я завжди пам’ятатиму жорстокого чоловіка, який кинув маленького хлопчика у пекельну машину, не сумніваючись, що дитина загине.
IX
Клайв Борден полишив наш будинок тієї ж ночі. Гадки не маю, що вони зробили з тілом Нікі, хоча схиляюсь до думки, що Борден забрав його з собою.
Я була дитиною, тож батьки мали непохитний авторитет. Коли вони сказали мені, що поліція не розслідуватиме загибель хлопчика, я їм повірила. Здавалося, вони мали рацію.
Минуло багато років, і я зрозуміла, наскільки це несправедливо. Я спробувала розпитати маму про обставини злочину. Наша розмова мала місце після зникнення батька, років зо два до її смерті.
У мене виникло відчуття, що настав час розкрити таємниці минулого й розвіяти темряву. Я розцінила своє бажання як ознаку дорослішання. Мені хотілося, аби мама була відвертою і спілкувалася зі мною нарівні. Я знала, що того тижня вона отримала листа від батька, і це дало привід порушити болючу тему.
— Чому поліція не приїхала до нас і не провела розслідування? — спитала я, попередивши, що хочу обговорити давні події.
— У нас вдома не заведено говорити про це, Кетрін,— відповіла вона.
— Ти маєш на увазі себе, а не нас,— мовила я.— А чому тато поїхав звідси?
— Спитай у нього.
— Ти знаєш, що це неможливо,— заперечила я.— Лише тобі відома справжня причина. Тієї ночі він зробив щось жахливе, але я не розумію, як і чому це сталося. Чи розшукує його поліція?
— Поліція нас не чіпає.
— Чому? — здивувалась я.— Хіба тато не вбив хлопчика? Хіба це не злочин?
— Ми відразу все владнали. Нам нічого приховувати і нема в чому звинувачувати себе. Ми заплатили високу ціну. Звісно, містер Борден постраждав найбільше, але подумай про те, як ця історія змінила наші долі. Ти на власні очі бачила, що трапилося.
— Не вірю, що все закінчилося,— сказала я.
— Кетрін, твої запитання є недоречними. Ти теж була там. На тобі лежить така ж провина, як і на нас усіх.
— Мені було п’ять років! — скрикнула я.— Про яку ще провину йдеться?
— Якщо сумніваєшся, звернися до поліції.
Її холодна непоступливість загасила мій ентузіазм. Містер Стімпсон і його дружина досі служили у нас. Трохи згодом я поставила дворецькому ті самі запитання. Він ввічливо, сухо й категорично заявив, що нічого не знає про той інцидент.
Х