— Попри той факт, що він не існує.
— Так. Попри той факт, що він не існує.
Кейт зайшла в глухий кут. Знайоме протиріччя. Безсумнівна смерть маленького хлопчика, котрий — як з’ясувалося згодом — вижив. Зустріч із чоловіком, яким став загиблий хлопчик, нічого не змінила. То був він і водночас не він.
Вона налила собі ще трохи бренді, і Ендрю спитав:
— Звідки я можу зателефонувати?
— Нікуди не йдіть. Узимку це найтепліше місце в будинку. Мені треба дещо перевірити.
Виходячи з кімнати, вона чула, як він клацає кнопками мобільного телефону. Вона спустилася до головного холу і визирнула надвір. Сніговий покрив сягав десяти сантиметрів. Тут, на захищеній від вітру алеї, сніг завжди лягав рівно, але вона знала, що далі, в долині, де проходила головна дорога, мали з’явитися кучугури. Звичних звуків транспорту не було чути. Пройшовши до задньої частини будинку, вона побачила, що біля дров’яного сараю утворилися заноси, що стрімко збільшувалися. Кейт знайшла на кухні місіс Мейкін і попросила її підготувати гостьову кімнату.
Після того як місіс Мейкін прибрала зі столу, Кейт та Ендрю трохи посиділи в їдальні. Влаштувавшись з обох боків каміну, вони теревенили на банальні теми: Кейт розповіла про конфлікт із місцевою владою, що намагалася відібрати у неї ділянку землі під забудову, а Ендрю зізнався, що розійшовся з подругою і не знає, чи хоче її повернення. Однак Кейт втомилася і такі розмови не викликали в неї особливої зацікавленості.
Об одинадцятій вона відвела Ендрю нагору і показала йому спальню. На її подив, він утримався від непристойних пропозицій. Ввічливо подякував за гостинність і побажав доброї ночі. От і все.
Кейт повернулася до їдальні, де залишила деякі записи прадіда. Вони вже були зібрані в охайний стос — мабуть, якась спадкова риса не дозволяла їй розкидати документи будь-де. Їй часто хотілося стати недбалою, безтурботною, вільною, але такі якості не були їй притаманні.
Присунувши крісло ближче до каміну, жінка відчула, як ногами розливається приємне тепло. Вона підкинула ще одне поліно.
Тепер, коли Ендрю пішов, їй розхотілося спати. Її схвилював не він, а довга розмова, перетасування дитячих спогадів. Однак, вивільнивши їх назовні, вона немовби очистилася, позбулася всієї накопиченої отрути, внаслідок чого їй стало легше.
Сидячи біля вогню, вона розмірковувала про давню історію, намагаючись збагнути її сенс, як робила це впродовж останніх двадцяти п’яти років. Ті події досі лякали її до глибини душі, а особливо — хлопчик, заручник минулого, якого Ендрю називав своїм братом.
Аж раптом увійшла місіс Мейкін, і Кейт попросила її зварити каву без кофеїну. Повільно потягуючи напій, вона слухала нічні новини на Радіо-4, а потім — передачу Всесвітньої служби Бі-Бі-Сі. Безсоння не відступало. Відведена Ендрю кімната містилася прямісінько над її головою. Було чути, як він вертиться на старому ліжку. Кейт знала, який там жахливий холод. У дитинстві то була її спальня.
Частина четверта. РУПЕРТ ЕНДЖЕР
21 вересня 1866
ІСТОРІЯ МОГО ЖИТТЯ
Моя біографія: мене звуть РОББІ (Руперт) ДЕВІД ЕНДЖЕР, і сьогодні мені виповнилося дев’ять років. Я повинен вести цей щоденник до старості.
Мої предки: їх багато, але головними є мама і тато. Я маю брата — ГЕНРІ РІЧАРДА ЕНГУСА СЕНТ-ДЖОНА ЕНДЖЕРА, йому п’ятнадцять років, він вчиться у приватній школі.
Я живу в Колдлоу-Хаус, Колдлоу, графство Дербішир. Цього тижня я занедужав, болить горло.
Домашня прислуга: про мене дбає Няня, а ще у нас живе Ґрирсон і працює покоївка — вечорами її підміняє інша покоївка, але я не знаю її імені.
Усе, що я напишу, треба показати татові.
Кінець. Підпис: Руперт Девід Енджер.
22 вересня 1866
ІСТОРІЯ МОГО ЖИТТЯ
Сьогодні знову приходив лікар. Зі мною все гаразд. Сьогодні отримав листа від мого брата Генрі. Пише, що віднині я мушу називати його «сер», бо він — староста класу.
Тато поїхав до Лондону засідати в Палаті. Сказав, що я буду главою сім’ї, доки він не повернеться. Отже, Генрі має звертатися до мене «сер», але його тут немає.
Написав про це Генрі.
Ходив гуляти, розмовляв з Нянею. Ґрирсон читав мені книжку і, як завжди, задрімав.
Щоденник уже не треба показувати татові, писатиму для себе.
23 вересня 1866
Горло майже не болить. Їздив кататися з Ґрирсоном. Він довго мовчав, а потім сказав, що Генрі успадкує будинок і тоді він його позбудеться. Тобто Генрі позбудеться Ґрирсона, коли успадкує будинок. Ґрирсон каже, що це неминуче, але станеться не скоро. Дай Боже!