Джулія повільно, але вперто пробуджує істинний талант, що, здається, давно дрімав у мені.
12 січня 1878
«Чому б нам не вигадати якийсь оригінальний номер на двох?»
Це запитання поставила мені Джулія наступного дня після того, як я зробив попередній запис.
Такі прості слова! Така докорінна зміна в моєму житті, що донедавна було сповнене відчаю і печалі. Ми репетируємо мнемонічні трюки. Джулія навчає мене технік розвитку пам’яті. Я оволодіваю мнемонікою — прийомами, що полегшують запам’ятовування.
Феноменальна пам’ять Джулії завжди вражала мене. Невдовзі після нашого знайомства я показав їй кілька складних карткових фокусів, а вона попросила мене назвати низку будь-яких двоцифрових чисел у будь-якій послідовності й записати їх так, щоб вона не бачила. Коли аркуш був поцяткований числами, Джулія спокійно, без пауз і помилок, повторила їх, і поки я дивувався, повторила знову — цього разу у зворотному порядку.
Я припустив, що це магія, і Джулія якимось чином вплинула на мене, змусивши назвати саме ті числа, які вона вже завчила. А може, зуміла підглянути записи попри те, що я ретельно ховав їх. Вона запевнила мене, що я помиляюсь. Жодних хитрощів чи вивертів. На противагу методам фокусника, її секрет лежить на поверхні: вона робить те, що є очевидним, а саме — запам’ятовує числа!
Тепер вона розкрила мені таємницю мнемоніки. Я ще не досяг її рівня, але виявив, що моя пам’ять здатна на подвиги, про які я навіть не підозрював.
26 січня 1878
Ми готові. Уявіть таку картину: я сиджу на сцені із зав’язаними очима. Добровольці з публіки перевірили пов’язку і переконалися, що я нічого не бачу. Джулія ходить між рядами, забирає у глядачів ті чи інші предмети й показує їх усій залі.
— Що я тримаю в руках? — кричить вона.
— Чоловічий гаманець,— відповідаю я.
Публіка ойкає.
— Що я взяла?
— Золоту обручку.
— Чия вона?
— Жіноча,— рішуче заявляю я.
(Якби Джулія спитала: «Кому вона належить?», я не менш впевнено відповів би: «Чоловіку».)
— А зараз я тримаю?..
— Чоловічий годинник.
І так далі. Обмін заздалегідь підготовленими запитаннями та відповідями відбувається настільки елегантно й невимушено, що спантеличені глядачі навіть не сумніваються, що наш номер ґрунтується на ментальному контакті між двома артистами.
Принцип є простим, але мені важко його засвоїти. Я щойно почав оволодівати мнемонікою, що, як і будь-який вид сценічної магії, потребує напружених тренувань.
Поки ми репетируємо, можна тимчасово забути про найскладніше завдання — отримати ангажемент.
1 лютого 1878
Завтра ввечері починаємо. Змарнували два тижні, намагаючись укласти угоду з якимось театром чи мюзик-холом, але сьогодні, коли ми, геть засмучені, гуляли парком Гемпстед-Хіт, Джулія сказала, що треба проявити ініціативу і ні на кого не розраховувати.
Пробило північ. Я щойно повернувся з попередньої розвідки. Ми з Джулією обійшли шість таверн, розташованих доволі близько одна від одної, і зрештою обрали ту, що сподобалася нам найбільше. Це «Агнець і Дитя», що на розі Кілбурн Хай-роуд і Мілл-Лейн. Зала, де міститься шинквас, є просторою і добре освітленою; збоку притулилася маленька естрада (зараз на ній стоїть піаніно, до якого ніхто не підійшов, поки ми там були). Проходи між столиками дозволять Джулії вільно переміщатися під час спілкування з публікою. Ми не повідомили про наші наміри власника й персонал.
Джулія повернулась до свого помешкання, а я збираюся спати. Завтра ми весь день репетируємо, а ввечері штурмуватимемо сцену.
3 лютого 1878
На двох ми маємо 2 фунти 4 шилінги й 9 пенсів. Саме цю суму нам накидали вдячні глядачі в таверні «Агнець і Дитя». Грошей було більше, але підозрюю, що частину монет у нас вкрали, а частину ми загубили, коли власникові урвався терпець і він виштовхав нас на вулицю.
Однак ми чудово впоралися. А ще засвоїли кілька корисних уроків: як готуватися, як оголосити наш вихід на сцену, як привернути увагу і навіть — як краще підлеститися до власника (принаймні нам здається, що ми це зрозуміли).