Ми збиралися починати, коли прийшов останній учасник. Щиро зізнаюсь: я відразу запідозрив, що з ним щось не так. Ніхто з членів сім’ї вочевидь не знав його, і в кімнаті виникла напруга. Останнім часом я став чутливим до таких деталей.
Я дав Джулії таємний знак, повідомивши, що в кімнаті присутній репортер. Судячи з виразу її обличчя, вона вважала так само. Наджент, який стояв біля задрапірованого вікна, не розумів нашого мовчазного обміну жестами. Я мусив швидко прийняти рішення. Якби я наполіг негайно вивести непроханого гостя, в будинку зчинилася би метушня (такі прикрості вже траплялися з нами раніше). З іншого боку, пасивність була небезпечною: наприкінці виступу він, безсумнівно, викрив би мене, внаслідок чого я міг лишитися без гонорару і позбавити клієнта надії на розраду.
Шукаючи вихід із ситуації, я збагнув, що вже бачив цього чоловіка на одному з попередніх сеансів. Я запам’ятав його, бо він весь час витріщався на мене. Чи була його поява звичайним збігом? Невже він втратив двох близьких людей за такий короткий період? Як ще пояснити його присутність у двох місцях, де працював я?
Якщо ж, згідно з моїми припущеннями, це не збіг, що ж тоді він замислив? Незнайомець, безумовно, мав лихі наміри, але щось завадило йому реалізувати їх минулого разу. Чому він не скористався своїм шансом?
Хаотичні думки носилися в моїй голові. Я не міг сконцентруватися, оскільки мусив прикидатися спокійним медіумом, що налаштовувався на спілкування з небіжчицею. Зваживши всі «за» і «проти», я вирішив продовжити сеанс. Тепер, пишучи ці рядки, я розумію, що припустився помилки.
Цей тип мало не зірвав мій виступ, не докладаючи жодних зусиль. Я так нервував, що мені було важко зосередитися. Коли Джулія і хтось із присутніх зав’язували «вузол Джейкобі», я дозволив затягти одну руку міцніше, ніж це було потрібно. Опинившись усередині ящика, що, дякувати Богу, захищав мене від похмурого погляду, я довго возився, перш ніж зумів звільнити руки.
Щойно трюк з ящиком було виконано, мій ворог кинувся в атаку. Вискочивши з-за столу, він відпихнув бідолаху Наджента й зірвав драпірування з вікна. Здійнявся галас. Мій клієнт страшенно засмутився, діти гірко заплакали. Наджент зчепився з противником, а Джулія спробувала заспокоїти дітей. Аж тут сталася біда.
Розгніваний незнайомець схопив Джулію за плечі, різко розвернув і відштовхнув подалі. Вона впала всією вагою на дощату підлогу. Охоплений жахом, я спробував дотягнутися до неї. Нападник опинився між нами.
Наджент підкрався до нього ззаду і рішуче заломив йому руки за спину.
— Що накажете робити з ним, сер? — крикнув я.
— Виведи надвір! — заволав я.— Ні, стривай!
Світло, що проникало крізь вікно, падало йому на обличчя. За його спиною я побачив те, що бажав побачити понад усе на світі: моя кохана Джулія звелася на ноги. Вона жестом дала мені зрозуміти, що з нею все гаразд, і я знову зосередив свою увагу на її кривдникові.
— Хто ви такий, сер? — суворо спитав я у нього.— І чому цікавитеся мною?
— Нехай ваш головоріз відпустить мене,— прохрипів він.— Тоді я піду.
— Я вирішуватиму, коли ви підете,— відрізав я. Підступивши ближче, я нарешті впізнав його.— Це ж Борден! Так. Борден.
— Помиляєтесь!
— Точно! Альфред Борден. Я бачив вас на сцені. Що вам потрібно?
— Відпустіть!
— Чому ви пхаєте свого носа в мої справи, Бордене?
Не відповідаючи, він звивався всім тілом, намагаючись вирватися із залізної хватки Наджента.
— Викиньте його! — звелів я.— Йому місце в канаві!
Наджент спритно виконав наказ — витяг негідника з кімнати й відразу повернувся.
Я обійняв Джулію і пригорнув до себе. Мені хотілося вірити, що вона не постраждала від грубого поштовху.
— Якщо він завдав шкоди тобі або дитині…— прошепотів я їй на вухо.
— Я не поранена,— відповіла Джулія.— Хто він такий?
— Розповім згодом, моя люба,— ніжно мовив я, усвідомлюючи, що сеанс зіпсовано і доведеться мати справу з розгніваним, приниженим клієнтом, засмученими дітьми й чотирма дорослими родичами, що були явно шоковані тим, що сталося.
Я звернувся до них, стараючись поводитися з надзвичайною гідністю і серйозністю:
— Сподіваюсь, ви розумієте, що я не можу продовжувати?
Присутні висловили згоду.
Дітей вивели, а ми з містером Л. усамітнилися й обговорили ситуацію. Він виявився приязною, розумною людиною. Запропонував лишити все як є, а за два-три дні зустрітися і вирішити, як діяти далі. Я вдячно погодився, і ми з Наджентом завантажили реквізит до воза й рушили додому. Сутеніло. Наджент тримав віжки, а ми з Джулією — похмурі й розгублені — сиділи на задньому сидінні, міцно обійнявшись.