Я перейшов до другої половини програми — залишалися лічені секунди до мого коронного номера «Втеча з глибин», що вимагає фізичної сили, готовності до ризику й певних ілюзіоністських навичок.
Номер починається з того, що мене міцно-міцно прив’язують до твердого металевого крісла (на перший погляд здається, що звільнитися від пут неможливо). Для цього я запрошую на сцену групу з шести добровольців — пересічних глядачів, серед яких немає підсадних асистентів, хоча Ернест Наджент і мій конструктор Гаррі Каттер тримають ситуацію під контролем.
Зібравши добровольців, я весело жартую з ними — почасти для того, щоб розслабити їх, а почасти для того, щоб відвернути увагу публіки від Гелен Тремейн (моя нинішня асистентка; її ім’я згадується вперше, бо я давно не робив записів), яка зав’язує «вузол Джейкобі».
Сьогодні сталася біда — усівшись у кріслі, я помітив, що Альфред Борден приєднався до групи! Доброволець під номером шість! (Ми з Гаррі Каттером використовуємо умовні коди для позначення і розміщення добровольців. На попередньому етапі «номер шість» займає крайнє положення; йому доручають тримати один кінець мотузки.) Цього вечора Борден був шостим номером, і він стояв за кілька футів від мене. Глядачі не відривали від нас очей. Показ розпочався! Відступати нікуди!
Борден добре зіграв свою роль, незграбно рухаючись і удаючи збентеження. Ніхто не здогадався би, що перед ним досвідчений ілюзіоніст, який майже не поступався майстерністю мені. Каттер вочевидь не впізнав Бордена й попросив його стати шостим. Тим часом Гелен Тремейн прив’язувала мої зап’ястки до підлокітників. Саме тоді моя підготовка пішла шкереберть через те, що я відволікся на Бордена. Схаменувся пізно — двом іншим добровольцям уже передали кінці мотузки й звеліли якомога міцніше прикрутити мене до крісла. Вогні рампи осяювали мою беззахисну постать.
Під барабанний дріб мене підняли шківом у повітря, над скляним резервуаром; я теліпався і розхитувався на ланцюгу, наче безпорадна жертва тортур. Відверто кажучи, сьогодні я справді почувався жертвою, адже на цьому етапі мав би звільнити зап’ястки й надати рукам такого положення, що дозволило би моментально позбутися пут. (Обертання навкруги ланцюга — зручне прикриття для швидких маніпуляцій, що передують визволенню.) Проте цього разу мої руки були намертво прикручені до крісла, і я з жахом дивився на загрозливу холодну воду.
Кілька секунд по тому я, згідно зі сценарієм, опустився на дно, здійнявши фонтан бризок. Перед тим як вода поглинула мене, я намагався мімікою попередити Каттера, що вскочив у халепу, але він уже опускав завісу довкола резервуара.
Зв’язаний по руках і ногах, я опинився в пітьмі й майже перевернувся догори дриґом. Крижана вода зімкнулася над моєю головою, і я почав захлинатися…
Лишалася єдина надія на те, що вода дещо послабить мотузки (секретний прийом, який застосовується, якщо добровольці надто туго затягують вторинні вузли і мені не вдається вчасно втекти), хоча я розумів, що незначної свободи пересування буде недостатньо для мого порятунку.
Я наполегливо смикав за мотузки, відчуваючи тиск повітря, що рвалося назовні, аби впустити до легенів смертоносний потік води…
Утім, той факт, що я пишу ці рядки, означає, що я зумів вибратися звідти.
Я неодмінно загинув би, але, за злим жартом долі, мене врятувало втручання Бордена. Він перегнув палицю і не втримався від спокуси познущатися наді мною.
Спробую відтворити події, що розгорталися на сцені, відділеній від мене завісою.
За нормальних обставин публіка бачить лише групу з шести помічників, які розгублено стовбичать довкола резервуара. Ні добровольці, ні інші глядачі не мають змоги спостерігати за моїми діями. Оркестр грає веселе попурі, з одного боку заповнюючи паузу, а з іншого — перекриваючи звуки, що неминуче супроводжують моє звільнення. Але час спливає, і присутні виявляють перші ознаки занепокоєння.
Оркестранти теж нервують; музика стихає. Западає напружена мовчанка. Вкрай стривожені, Гаррі Каттер і Гелен Тремейн мчать на сцену, готуючись вжити рішучих заходів; у залі чути схвильований гомін. Покликавши на допомогу добровольців, Гелен та Каттер зривають завісу і…
Крісло досі плаває у воді! Вузли міцно затягнуті! Та мене там немає!
Публіка зачудовано ойкає. Аж тут ефектно з’являюсь я. Зазвичай виходжу з-за лаштунків, але, якщо маю трохи часу, мені більше подобається вигулькнути посеред глядацької зали. Я забігаю на сцену і розкланююсь, демонструючи всім, що мій костюм і волосся залишилися сухими.