24 січня 1893
Досі на борту «Сатурнії»
Страждаю від морської хвороби, але значно менше порівняно з моїм новим приятелем із Чичестеру, який минулої ночі обблював усю підлогу. Огидне видовище! Бідолаха дуже засмутився і довго вибачався, але було надто пізно. Цей неприємний інцидент почасти вплинув на те, що я два дні поспіль і крихти в рот не брав.
27 січня 1893
Коли я пишу ці рядки, вдалині показалися обриси Нью-Йорку. За пів години я зустрінуся з Каттером, аби перевірити, чи готові ми до розвантаження.
Все! Не маю часу на щоденник.
Пригода починається!
13 вересня 1893
Аніскілечки не здивований, що минуло майже вісім місяців відтоді, як я зробив попередній запис. Розгорнувши щоденник, я відчуваю спокусу знищити його від першої до останньої сторінки (це бажання вже виникало раніше).
Таке діяння мало би символічне значення, адже я знищив, перекреслив, відмовився від усього, що було невід’ємною частиною мого минулого.
Утім, зберігається одна тоненька ниточка. Коли я починав вести щоденник, то керувався наївним дитячим прагненням описати все моє життя незалежно від того, як розгортатимуться події. Не пригадую, яким я бачив себе в тридцятишестирічному віці, проте точно не уявляв подібної катастрофи.
Я попрощався з Джулією та дітьми. Попрощався з Каттером. Попрощався зі своїм багатством. Оскільки мене охопила апатія, з кар’єрою теж довелося попрощатися.
Я втратив усе.
Але знайшов Олівію Свенсон.
Не хочу докладно розповідати про неї; переглядаючи давні записи, я бачу, як красномовно змальовані мої почуття до Джулії, і згораю від сорому. Я достатньо пожив на цьому світі і маю достатній досвід в амурних справах, аби не довіряти власним емоціям. Зазначу лише, що я покинув Джулію заради Олівії, в яку закохався під час американського турне.
Ми познайомилися на прийомі, влаштованому на мою честь, у чудовому місті Бостон (штат Масачусетс); вона підійшла до мене й висловила своє захоплення, як це робили багато жінок останніми роками (констатую факт без тіні марнославства). Можливо, я піддався її чарам через те, що перебував далеко від домівки й, за іронією долі, почувався самотнім і сумував за своєю родиною. Хай там що, а мене вперше спіймали на гачок. Олівія, яка тоді працювала танцівницею, приєдналася до моєї трупи. Коли настав час покидати Бостон, вона поїхала з нами, і надалі ми подорожували разом. Ба більше, за тиждень чи два вона стала моєю асистенткою і виходила зі мною на сцену, а потім я привіз її до Лондону.
Каттер не схвалив мій вчинок. Він дочекався кінця гастролей, але ми розійшлися відразу після повернення додому.
Неминучим був і розрив із Джулією. Іноді безсонними ночами я розмірковую над неприпустимістю цієї жертви й не розумію сам себе. Свого часу Джулія стала для мене всім, і саме вона допомогла мені збудувати той особливий світ, де я існую донині. Мої діти — троє невинних, беззахисних дітей — теж були принесені в жертву. Єдине, що мене виправдовує: моє божевілля — божевілля пристрасті. Потяг до Олівії витіснив усі інші почуття.
Ось чому я мушу мовчати про деякі тогочасні таємниці, навіть лишившись на самоті зі своїм щоденником. Не можу повідати всю правду про те, що було сказано, зроблено й вистраждано. Слова та дії дісталися мені, а на долю Джулії випали страждання.
Наразі я забезпечую Джулію, яка мешкає в окремому будинку і прикидається вдовою. Вона виховує дітей, не переймається фінансовими труднощами й не зобов’язана бачитися зі мною, якщо сама цього не захоче. До речі, мені заборонено бувати в її будинку — Джулія має підтримувати видимість, удаючи з себе овдовілу жінку. Хоч-не-хоч, а я перетворився на мерця. Я позбавлений права відвідувати дітей і вдовольняюсь рідкими прогулянками. Зайве казати, що я звинувачую лише себе.
Спілкуючись із дітьми, я мимолітно зустрічаю Джулію; її ніжність крає мені серце. Але назад вороття немає. Що впало, те пропало. Коли мені вдається відігнати думки про втрачену сім’ю, я почуваюсь щасливим. Ні, я не шукаю виправдань. Я знаю, що дуже скривдив свою дружину.
Я завжди намагався не заподіяти шкоду іншим людям. Навіть у протистоянні з Борденом я не мав наміру завдати йому болю чи наразити на небезпеку, обираючи інші різновиди помсти — розгнівати його або виставити на посміховище перед публікою. На жаль, так склалося, що я найбільше образив чотирьох близьких родичів, яких любив понад усе. Ризикуючи видатися пустобрехом, я присягаюсь, що більше ніколи не вчиню таку підлість.