Выбрать главу

10 липня 1900

Колорадо-Спрінгз, Колорадо

Це місто розташоване миль десь за сімдесят від Ден­веру, але поїздка у запряженому кіньми омнібусі зайняла весь день. Омнібус часто зупинявся, щоб прийняти одних пасажирів і висадити інших, замінити коней та кучерів. Я втомився і почувався незручно. Судячи з виразу облич моїх попутників, людей з довколишніх ферм, я справляв дивне враження. Однак я прибув цілим та здоровим і з першої ж миті відчув чарівність цієї місцевості. Колорадо-Спрінгз є незрівнянно меншим від Денверу, але дає вичерпне уявлення про турботу і ніжність, з якими американці ставляться до маленьких містечок.

Я знайшов скромний, але приємний готельчик, що відповідає моїм вимогам; розташування номера сподобалось мені, тож я винайняв його на тиждень, домовившись про можливість продовження терміну прожи­вання.

З вікна відкривається панорама на дві з трьох ви­значних пам’яток Колорадо-Спрінгз, заради яких я приїхав сюди.

Після заходу сонця все місто немовби танцює в електричних вогнях. На вулицях загоряються високо підвішені ліхтарі; в кожному будинку яскраво переливаються вікна, а в даунтауні — діловому кварталі, на який виходять вікна мого номера,— чимало крамниць, контор і ресторанів приголомшують яскравими рекламними вивісками, що іскряться і мерехтять цієї теплої ночі.

За межами Колорадо-Спрінгз, вирізняючись на тлі нічного неба, височіє чорний велетень — знаменита гора Пайкс-Пік близько 15 тисяч футів заввишки.

Завтра я здійсню перше сходження на перші підступи до Пайкс-Піку і розшукаю третю пам’ятку, що привела мене до цього міста.

12 липня 1900

Учора ввечері я геть виснажився і не мав сил розгорнути щоденник. Сьогодні обставини склалися так, що я проведу день на самоті й нікуди не виїжджатиму. Маю вдосталь часу, щоб докладно описати події минулого дня.

Прокинувшись рано вранці, я поснідав у готелі і швидко дійшов до центральної площі, де на мене мав чекати екіпаж. Я замовив цю послугу перед від’їздом із Лондону й, попри те що отримав підтвердження, не знав напевно, чи зустрінуть мене. На мій подив, екіпаж стояв у призначеному місці. Чоловік, з яким я листувався, дотримав слова.

Згідно з американським звичаєм, ми відразу потоваришували. Мого нового приятеля звуть Рендал Д. Гілпін, він — корінний житель Колорадо. Я зву його Ренді, а він мене — Робі. Це низенький товстун із сивими бакенбардами, що обрамляють життєрадісне обличчя. Ренді має блакитні очі, його шкіра засмагла до червоно-охристого відтінку, а волосся (як і бакенбарди) посріблене сивиною. Він носить шкіряний капелюх і найбрудніші штани, які я бачив за своє життя. На лівій руці бракує одного пальця. Під його сидінням захована рушниця, і він каже, що зброя заряджена.

Попри його ввічливість і надмірну приязнь, Ренді ставиться до мене з певною підозрілістю — я розпізнав її лише тому, що провів чимало тижнів у США. Впродовж нашого сходження на Пайкс-Пік я витратив майже весь час, з’ясовуючи можливу причину такої недовіри.

Напевно, вплинуло кілька факторів. Мої листи спра­вили хибне враження: він вирішив, що я, подібно до більшості відвідувачів, був золотошукачем (звідси я зробив висновок, що в горах є багато золотих жил). Згодом Ренді став більш говірким і зізнався, що, коли я з’я­вився на площі, через мій одяг і манеру поведінки він прийняв мене за священника. Золото — проста річ; Божий служитель теж вписувався в картину світу американця, але поєднання двох елементів було чимось незбагненним. Коли ж ексцентричний британець попросив відвезти його до скандально відомої лабораторії на вершині гори, він заплутався ще більше.